Ингеборг Бахман - Мáліна

Я знаю, так, я це знаю!

Я не купила письмового пульту, бо коштував він п’ять тисяч шилінґів і мав монастирське походження, це заважало мені, я не змогла б писати на ньому, бо немає тепер ні пергаменту, ні чорнила; та й панна Єлінек не була б у захваті, бо звикла вже до моєї машинки. Я швидко ховаю в одній із папок аркуші про принцесу Каґранську, щоб панна Єлінек не побачила, що я там написала, а втім важливіше, щоб ми нарешті щось «залагодили», і я сідаю позаду неї на трьох сходинках, які ведуть до моєї бібліотеки, впорядковую сторінки і диктую:

Вельмишановні панове.

Мою адресу та сьогоднішню дату панна Єлінек, напевно, уже написала, вона очікує, та мені нічого не спадає на думку і я просто кажу: Дорога панно Єлінек, напишіть, прошу Вас, що хочете, однак, панна Єлінек ніяковіє й не може знати, що означає тут «хочете», і знесилено я підказую: Напишіть, наприклад, за станом здоров’я, ах так, це було вже? напишіть що-небудь про зобов’язання, чи й це ми мали вже надто часто? годі, отож, просто — з подякою та найкращими побажаннями. Панна Єлінек виявляє деколи подив, але вона цього не показує, бо, окрім пана д-ра Кравані, який спеціалізується з неврології й одружиться з нею в липні, не знає жодних вельмишановних панів, сьогодні вона зізналася в цьому, я запрошена на весілля, їде вона до Венеції, і в той час, коли її потаємні думки кружляють навкруг поліклініки та влаштування квартири, вона заповнює мої формуляри, порпається у картотеці, в якій панує несамовитий хаос, знаходить листи, кілограми листів, з 1962, 1963, 1964, 1965, 1966 років, бачить, що всі її намагання навести у мене хоч будь-який лад марні, намагання, яким вона надає позмінно благальної форми: «відкласти», «підшити», «впорядкувати за різними темами», вона хоче завести алфавітну систему, хронологічну систему, відділити справи службові від справ приватних, панна Єлінек згідна на все, але я не можу їй пояснити, що відтоді, як знаю Івана, кожна мить, затрачена на такі заняття, видається мені змарнованою, що сама повинна дійти зі собою до злагоди, а впорядкування тієї купи паперу стає для мене усе байдужішим. Збираюся ще раз з думками й диктую:

Вельмишановні панове,

я дякую Вам за листа від 26-го січня [119] …я дякую Вам за листа від 26-го січня. — Тут і далі (с. 174, 184) дата 26-те січня має в тексті негативне смислове навантаження. .

Вельмишановний пане Шьонталь,

особа, до якої Ви тут звертаєтесь, яку, як Вам видається, Ви знаєте і навіть маєте намір побачити, взагалі не існує. Спробую пояснити, хоча вже шоста година ранку, хоча саме ця пора видається мені відповідною для пояснення, яке завинила Вам і стільком іншим людям, хоча шоста година ранку, і я давно мала б спати, але так багато є справ, які мені не дають заснути. Ви не просили мене ні на свято дітей, ні на свято мишей, а усі свята і заходи випливають, що зрозуміло, із потреби громадськості. Ви ж бачите, я намагаюсь дивитись на справу цю й у Вашому ракурсі бачення. Знаю, що ми домовлялись про зустріч, повинна була б принаймні зателефонувати до Вас, однак мені просто бракує слів, щоб змалювати Вам мою ситуацію, та й порядність не дозволяє, вона ж накладає табу на деякі речі. Привітний фасад, який Вам доводиться бачити, на який я й сама не раз покладаюсь, має, на жаль, щораз менше зі мною спільного. Ви не повірите в те, що маю погані манери, що заставляю чекати Вас із невихованості, бо манери — це майже єдине, що лишилось мені, і якщо б у школах ввели до навчального плану «манери», то це, безсумнівно, був би предмет, який найбільше мені б підходив, з якого я мала б найвищу успішність. Вельмишановний пане Шьонталь, уже кілька років, як це триває, часто тижнями, я не в стані підійти до дверей своєї квартири, піднести телефонну трубку, чи просто комусь подзвонити, я не в стані цього зробити й не знаю, як мені можна допомогти, мабуть, мені вже не можна допомогти.

Мені не вдається також думати про ті справи, про які я повинна думати, про всякі терміни, про роботу, про домовлену зустріч, зараз, о шостій ранку, немає нічого, що було б для мене яснішим, ніж страхітливість мого нещастя, бо нескінченний біль проймає мене щомиті, сповна, непомильно та рівномірно, сягаючи кожного нерва. Я дуже стомилася, я запевняю Вас, я так стомилася…

Беру трубку та слухаю монотонний голос: прийом телеграм, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка. Тим часом незґрабно пишу на листку паперу: Д-рові Вальтеру Шьонталю, вул. Віланда 10, Нюрнберґ. На жаль не зможу приїхати крапка посилаю листа.