Ингеборг Бахман - Мáліна

Прийом телеграм, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка. Клацнуло щось, і життєрадісна, молода жінка питає бадьорим голосом: Прошу, Ваш номер? дякую, зателефоную ще раз.

У нас з Іваном — цілий набір фраз про втому, бо він часто страшенно втомлений, хоч від мене набагато молодший, і я буваю страшенно втомлена, Іван пізно заснув, їздив з якимись людьми до Нусдорфу, де вони до п’ятої ранку пили молоде вино [120] …де вони до п’ятої ранку пили молоде вино… — Традиційне австрійське вино останнього збору. , потім він повернувся з ними до міста, тут вони їли гуляш, усе це мало бути тоді, коли я писала двохсотого листа до Лілі та ще кілька інших, принаймні я вислала телеграму, і ось опівдні телефонує Іван, вже після роботи, його голос важко впізнати.

Смертельно виснажений, я зовсім без сил

Я ледве жива

Ні, я не думаю, щойно

Я щойно лягла, я ледве

Нарешті, нарешті я висплюсь

Сьогодні я рано йду спати, а ти

Я вже засинаю, та сьогодні ввечері

Ну хоч раз піди вчасно спати

Як мертва муха, не можу тобі взагалі описати

Звичайно, якщо ти настільки втомився

Ще за хвилю я був страшенно втомлений, просто мертвий

Тоді сьогодні ввечері краще не треба

Якби ти, звичайно, не була зараз настільки втомлена

Здається, я добре не чую

Тоді краще слухай

Ти ж засинаєш

Зараз, звичайно, ні, я лише втомлений

Мусиш відіспатися від цієї утоми

Я браму не зачинив

Я справді стомилася, однак ти, напевно, ще більше

.....

Зараз, звичайно, коли ж іще

.....

Хочу, щоб ти вже була тут!

Я кидаю трубку, відганяю геть втому, біжу сходами вниз, навкоси через вулицю. Під дев’яткою — напіввідчинена брама, напіввідчинені двері в квартиру, і Іван іще раз повторює всі свої фрази про втому, і я повторюю знову, аж поки не досягаємо межі втоми і виснаження, і не можемо більше нарікати взаємно, наскільки ми виснажені, припиняємо розмовляти і, не зважаючи на величезну втому, не даємо собі заснути, і, поки подзвонить телефонна служба 00, щоб нас розбудити, я не перестаю в напівтемряві розглядати Івана, який має право поспати ще чверть години, не перестаю сподіватись, молити і думати, що почула я одне речення, яке зірвалось не тільки з утоми, речення, яке мене застрахує у цьому світі, але очі мені поступово щось застилає, виділення з залоз настільки нікчемне, що не вистачить ні на одну сльозину в кутику кожного ока. Чи досить одного речення, щоб дійсно застрахувати того, для кого усе вже закінчено? Мабуть, мало б бути таке страхування неземного походження.

Коли Іван упродовж цілого тижня зовсім не має часу, що лиш сьогодні дійшло до моєї свідомості, я більше не можу володіти собою. Це находить на мене без жодного приводу, не має жодного сенсу, я поставила перед Іваном склянку з трьома кубиками льоду, але зі своєю склянкою відразу встаю та йду до вікна, я мала б знайти можливість вийти з кімнати, можливо, під приводом, що йду до ванни, дорогою могла б удавати, що шукаю в бібліотеці книжку, хоча книжка та ванна кімната не мають нічого спільного. Поки мені вдається вийти з кімнати, поки себе переконую, що в будинку навпроти глухий Бетговен усе-таки скомпонував Дев’яту симфонію, і багато чого окрім неї [121] …в будинку навпроти глухий Бетговен усе-таки скомпонував Дев’яту симфонію, і багато чого окрім неї… — Йдеться про будинок на Унґарґассе 5, у якому Людвіґ ван Бетговен жив у 1823-1824 рр. Тут він написав один зі своїх найвизначніших творів — «Дев’яту симфонію», завершенням якої є хор на слова оди німецького поета-класика Фрідріха Шіллера (1759–1805) «Ода до радості» та «Багателі для фортепіано, Ор. 126». , а я ж все-таки не глуха, я могла б розповісти якось Іванові, скільки всього окрім цієї симфонії — однак тепер я не можу вже вийти з кімнати, бо Іван зауважив, що плечі мої тремтять, що носової хустинки не вистачає, щоб поглинула сльози, і в цьому стихійному лихові має бути винним Іван, навіть якщо він нічого і не вчинив, бо це ж неможливо, так плакати. Іван бере мене за рамена й веде до столу, повинна сісти й щось випити, а я намагаюсь, плачучи, просити вибачення за свій плач. Іван надзвичайно здивований, мовить: Як то не маєш плакати, плач, якщо тобі легше, плач, скільки можеш, поплач і ще трохи, просто ти маєш виплакатися.

Виплакуюсь, а Іван випиває другу порцію віскі, він ні про що не запитує, не поспішає мене втішати, не нервується і не дратується, він чекає, як чекають, поки перейде гроза, слухає, як затихає схлипування, ще п’ять хвилин, і він може занурити хустинку мою у воду з льодом, притуляє її мені до очей.