Ингеборг Бахман - Мáліна

Коли ми з Іваном не розмовляємо, бо немає про що говорити, власне тоді, коли не говоримо, навкруги не панує мовчанка, а навпаки, я помічаю, що оточує нас багато речей, навколо нас усе оживає, привертає увагу, але не стає надокучливим, усе місто дихає та вирує, тому ні Іван, ані я не тривожимося, не відчуваємо ізоляції, а чи замкнутості у собі, ніби монади, ми не втрачаєм контактів, і ніхто не завдасть нам болю. Ми теж акцептабельна частка світу, двоє людей, які повільно чи поспіхом йдуть тротуаром, переходять дорогу по білих смугах, і коли ми нічого не кажемо, безпосередньо не розмовляємо, Іван все ж таки своєчасно схопить мене за рукав і притримає, щоб я не потрапила під машину, чи під трамвай. Я завжди дрібочу позаду Івана, бо він набагато вищий від мене зростом, і там, де він робить крок, я повинна зробити два, але намагаюсь, заради зв’язку зі світом, набагато не відставати, іти поруч із ним, і так ми доходимо до Белларії [75] …і так ми доходимо до Белларії… — Белларія — старовинний кінотеатр у сьомому районі Відня. , до Маріягільферштрассе [76] Маріягільферштрассе — відома торговельна вулиця в шостому районі Відня, яка радіально сполучає Рінґ (внутрішнє кільце) з Ґюртелем (зовнішнім кільцем). , або навіть до Шоттенрінґу [77] …до Шоттенрінґу… — Шоттенрінґ — частина Рінґу між Карл-Луеґер-Рінґом та Набережною Франца Йозефа. , коли маємо залагодити якусь справу. В останню хвилину ми б неодмінно помітили, що могли б втратити одне одного, бо ми не змогли б ніколи, як це роблять інші, одне одного провокувати, врізнобіч розійтися, демонструючи впертість, відштовхнути від себе або відкинути. Думаємо лише про те, що перед шостою маємо бути в бюро подорожей, що ліміт часу, вказаний на стоянці, уже вийшов, це значить, що треба бігти щодуху назад до машини, а потім ми їдемо на Унґарґассе, де будь-яка мислима небезпека, у яку могли б потрапити раптом двоє людей, буде позаду. Можу навіть лишити Івана біля брами дев’ятого номера, не мусить іти аж до шостого, він так стомився, і я обіцяю йому телефонувати через годину, щоб розбудити, навіть якщо він мене і вилає по телефону, буде стогнати та проклинати, бо він не може запізнитися на вечерю. Оскільки телефонував йому Лайош, той, що одного разу подзвонив до мене і запитав про Івана, а я відповіла йому голосом секретарки, люб’язно та холодно, на жаль, я не знаю точно, чи не були б Ви ласкаві, самі йому подзвонити, а потім я мусила побороти в собі запитання: Де може бути Іван, якщо немає його ані вдома, ані у мене, а шукає його якийсь Лайош? Не знаю, на жаль, я нічого не знаю, бачу його, звичайно, час від часу, випадково ходила з ним сьогодні по місту, випадково вертала в його машині у третій район; виходить, із давнішого життя Івана є чоловік, який називається Лайош, поводиться він, як добрий знайомий, навіть має номер мого телефону, досі з життя Івана я знаю лиш імена Бела й Андраш, та ще матір, яку Іван називає своєю матір’ю, і коли він говорить про оцих трьох, то згадує мимохідь, що йому знову треба забігти на хвильку на Гоге Варте [78] Гоге Варте — квартал вілл у дев’ятнадцятому районі Відня. , але вулиці не називає, це трапляється часто, тільки про жінку я не чую нічого, жодного слова ніколи про матір оцих дітей, про їхню бабусю — так, вона — Іванова мати, але матір Бели й Андраша уявляю собі як ту, що залишилась у Будапешті II, на вул. Бімбо 65, чи в Ґеделле, на якійсь старій дачі. Часом я думаю, що вона вмерла, що її розстріляли, що вона підірвалась на міні, і розкидано її на шматки, або що вона померла після якоїсь хвороби у будапештській лікарні, або залишилась там і працює, весела й щаслива із чоловіком, якого не звати Іван.

Задовго до того, як я вперше почула Іванів вигук «gyerekek!» або «kuss, gyerekek! [79] Діти! Тихо, діти! ( угор .). », він сказав мені: Ти, напевно, вже зрозуміла. Я не люблю нікого. Дітей, зрозуміло само собою, це — так, але більше нікого. Киваю, хоча цього я не знала, а для Івана це зрозуміло само собою, що і я вважаю це зрозумілим само собою. JUBILATE. Я зависла над прірвою, та пригадую все-таки, як треба було б почати: EXSULTATE.

Однак сьогодні, оскільки це перший день, що видався теплим, ми поїдемо на ҐЕНЗЕГОЙФЕЛЬ [80] Ґензегойфель — вкритий лісом піщаний острів на Старому Дунаї (див. прим. до с. 68 [у електронній версії — прим. 157. — Прим. верстальника]), на якому є один із найбільших у Відні відкритих басейнів. . Іван вільний після обіду, лише він може бути вільним після обіду, мати вільну годину, інколи навіть вільний вечір. Що діється з моїм часом, чи маю я вільні, чи невільні години, чи знаю свободу чи несвободу, про це ніколи не йдеться. Коли в Івана є вільна хвилина, ми лежимо на траві під лагідним сонцем на пляжі ҐЕНЗЕГОЙФЕЛЬ, я захопила свої кишенькові шахи і за годину, постійно морщачи чола, після вимін, рокіровок, ґарде, після кількаразових погроз «шах», ми доходимо знову до пата. Іван хоче мене запросити в італійське кафе на морозиво, та вже не лишається часу, минув вільний час пополудні, ми маємо мчати до міста. Морозиво матиму іншого разу. У той час, як ми швидко прямуєм до міста, через Райхсбрюкке і Пратерштерн, Іван на всю гучність вмикає в машині радіо, хоча неможливо не чути його коментар стосовно манери їзди водіїв, але коли музика з радіо та швидкість їзди, коли гальмування миттєве й рушання з місця рвучке викликають у мене почуття пригоди й захоплення, знайоме оточення й вулиці, які ми минаємо, перетворюються враз на очах. Я міцно тримаюсь за ручки, і, так розіп’ята, хотіла б співати в машині, коли б мала голос, або казати йому: швидше, ще швидше; безстрашно я відпускаю ручки й закладаю руки за голову, я променію назустріч Набережній Франца Йозефа, Каналу Дунаю та Шоттенрінґу, бо Іван у захваті об’їжджає навколо старого міста, маю надію, що наша їзда по Рінґу, на який завертаємо зараз, триватиме довго, ми змушені зупинитись, але нам вдається протиснутись далі, праворуч я бачу університет, в якому навчалась, але він не такий, як тоді, не гнітить мене більше, а Бурґтеатер [81] Бурґтеатер — Федеральний музично-драматичний театр у центрі Відня, на Рінґу. Належить до найвідоміших традиційних німецькомовних театрів світу. Побудований у неоренесансному стилі в 1874–1888 рр. , Ратуша [82] Ратуша — будівля Віденського маґістрату на Рінґу, побудована в 1872–1883 рр. у неоготичному стилі. й Парламент [83] Парламент — назва урядової будівлі в центрі Відня на Pінґу, побудованої в неокласичному стилі в 1873–1883 рр. потонули у повені музики, що лунає із радіо, це ніколи не має скінчитися, це повинно тривати ще довго, так довго, як фільм, якого ніде та ніколи ніхто ще не бачив, і в якому я бачу тепер оце чудо з чудес, бо він називається ЇДУ ПО ВІДНЮ З ІВАНОМ, бо він називається ЩАСЛИВА, ЩАСЛИВА З ІВАНОМ і ЩАСЛИВА У ВІДНІ, і ВІДЕНЬ ЩАСЛИВИЙ, я п’янію від цих захопливих серій образів, вони не зникають навіть тоді, коли машині різко гальмує, коли крізь вікно напливають теплі пасма повітря, яке пахне бензином, ЩАСЛИВА, ЩАСЛИВА, це означає щаслива, це має зватись щаслива, бо весь Рінґ потонув у музиці, я сміюся, бо ми різко рушаємо з місця, бо сьогодні не маю страху і не думаю вистрибнути із машини біля найближчого світлофора, бо хотіла б годинами їхати далі, співаючи тихо, так, щоб я чула, а Іван — ні, бо навколо лунає музика.