Ингеборг Бахман - Мáліна

Я шпурляю йому слона і знову сміюся, він справді грає набагато краще, ніж я, головне, що мені вдається інколи зробити все-таки пат.

Іван питає, без будь-якого зв’язку з попереднім: хто такий Маліна?

Я не можу на це відповісти, ми граємо далі мовчки, морщимо від напруги чоло, я знову роблю помилку, Іван не дотримує правила toucher c‘est jouer [62] Доторкнутися — отже зіграти ( фр .). , він ставить мою фігуру назад, після чого я більше не роблю помилок і нашу гру завершує пат.

За пат Іван отримує своє чесно заслужене віскі, він задоволено дивиться на шахову дошку, бо завдяки його допомозі я не програла, він хотів би про мене щось з’ясувати, але йому це не спішно. Він не каже, все ще не каже, що б він хотів з’ясувати, він дає мені лиш зрозуміти, що не хоче так швидко робити висновків, він надто любить робити припущення, він припускає навіть, що я маю талант, правда, не знає, що за талант, хоча, у кожному разі, це має бути якось пов’язано з тим, що мені «добре поводиться».

Напевно, тобі завжди поводилось добре.

Та ні, не мені, чому, властиво, мені!

Коли Іван на три чверті стуляє повіки, і тільки крізь шпарку споглядає мене очима, такими темними, теплими та великими, що навіть тоді він мене добре бачить, то каже, що на те виглядає, ніби я маю також талант віднайти кого-небудь, хто б мені все це знівечив.

Що саме знівечив? Те, що мені добре ведеться? Як саме добре ведеться? Іван робить погрозливий рух рукою, бо я сказала якусь дурницю, бо я не хочу загоїти те, що ще не пізно загоїти. Однак з Іваном я не можу говорити про це, як і про те, чому я здригаюсь при кожному рвучкому рухові, я все ще майже не можу з ним говорити, хоча Івана я не боюся, навіть тоді, коли він заламує мені руки за спину і не дає мені рухатись. Та я починаю скоріше дихати, а він ще скоріше питає мене: Хто тебе скривдив, хто вбив тобі в голову ці дурниці, що в твоїй голові окрім цього безглуздого страху, я ж тебе не лякаю, нічого тобі не загрожує, що ти собі вигадуєш в тій голові, повній салату, квасолі й гороху, дурненька принцесо моя на горошині, я хочу знати, ні, я не хочу знати, хто в тому винен, що ти здригаєшся, голову втягуєш в плечі, нею похитуєш, відвертаєшся геть.

Основних речень ми маємо досить, цілі юрми, це телефонні, шахові фрази, висловлювання про життя взагалі. Багато нам ще бракує, ми не маємо жодної фрази про почуття, бо Іван ще не вимовив жодної, бо я не маю відваги скласти перший вислів такого роду, хоча й думаю про ту далеку низку висловлювань, якої нам так бракує, дарма що ми вміємо вже творити багато хороших фраз. Бо коли припиняємо розмовляти і переходимо до самих жестів, які нам завжди вдаються, замість почуттів для мене починається ритуал, не просто марний перебіг, не малозначне повторення, а сповнене нового змісту втілення урочистих формул, із тим єдиним благоговінням, на яке я справді спроможна.

А Іван, що може знати про це Іван? Одначе сьогодні він каже: Це значить і є твоя справжня релігія, ось воно що таке. Його голос міняє тон, він не такий веселий, має відтінок подиву. Нарешті з’ясує, що це зі мною, ми ж маємо попереду ще все життя. Може, не попереду, може лишень сьогодні, але маємо наше життя, і в цьому не може бути жодного сумніву.

Перш, ніж Іван піде, ми сидимо на ліжку та куримо, він знову їде на три дні до Парижу, я зовсім не переймаюся цим, кажу недбало: Ах так, бо між його та моїми скупими фразами й тим, що я справді хотіла б йому сказати, повний вакуум, я хотіла йому все сказати, та сиджу лишень тут, з педантичною точністю гашу недокурок у попільничці, подаю попільничку Іванові, так, ніби це дуже важливо, щоб він не струшував попелу мені на підлогу.

Це неможливо, щось розповісти про себе Іванові. Чи продовжувати без того, щоб самій взяти участь у грі? — навіщо кажу я «гра»? навіщо однак, це ж не моє зовсім слово, це Іванове слово — це теж неможливо. До якої межі я дійшла, знає лиш Маліна, бо тільки сьогодні ми знову схилилися з ним над географічними мапами, над планами міст, над словниками, ми знову взялися до слів, відшуковуємо всі місця, всі слова, і так з’являється аура, так потрібна мені, щоб жити, щоб життя не було таким патетичним.

Як мені сумно, і чому Іван нічого не робить, щоб якось зарадити, чому він справді гасить свою сигарету замість того, щоб шпурнути попільничку об стінку й розсипати попіл по всій підлозі, чому він має розповідати мені про Париж, замість того, щоб лишитися тут, або забрати мене до Парижу, ні, не тому, що хочу поїхати до Парижу, лише для того, щоб не зник мій край, той, що на Унґарґассе, щоб я могла його зберегти, мій єдиний, найважливіший край. Мало я говорила, багато мовчала, хоча все ще я говорю забагато. Надто багато. Мій прекрасний край, він не цісарсько-королівський, не має ні корони святого Стефана [63] …не має ні корони Святого Стефана… — Святий Стефан — засновник Угорського королівства Стефан Перший (970-1030). Королівську корону отримав у дарунок від Папи Римського Сильвестра II у 1001 р. Беатифікація короля відбулася 1087 р. , ні корони Священної Римської імперії [64] …ні корони Священної Римської імперії… — Цісар Франц II (1768–1835) проголосив себе 1804 р. цісарем Австрії Францом І та відмовився від корони Священної Римської імперії (1806). , край, в основі якого новий союз, йому не потрібні жодні засвідчення та жодні леґітимації, однак я лиш стомлено переставляю вперед фігурку слона, хоча після наступного ходу Івана я все-таки маю забрати його назад, краще відразу скажу, що здаюся, що цю партію я програла, але з задоволенням поїхала б з ним до Венеції, чи, може, цього літа на Вольфґангзее, або, якщо в нього справді так мало часу, на один день до Дюрнштайну понад Дунаєм [65] …до Дюрнштайну понад Дунаєм… — Дюрнштайн — невелике місто у долині Дунаю Вахау, відоме руїною замку та бароковою забудовою. Розкинулося посеред мальовничих садів та виноградників. , бо я знаю старий готель і думаю вже про вино, бо ж Іван так любить дюрнштайнське, але ми ніколи туди не поїдемо, бо в нього завжди багато роботи, бо він мусить їхати до Парижу, бо завтра він має встати о сьомій.