Хорхе Борхес - Книга вигаданих істот

Вішну, другий бог у трійці головних богів брахманського пантеону, зазвичай пересувається верхи на змії завбільшки з море або на спині птаха, що зветься Гарудою. Вішну зображують синім і чотирируким: він тримає палицю, мушлю, диск і квітку лотоса; Гаруду — крилатим, із ликом і пазурами орла, але тулубом і ногами людини. Лик його білий, крила шарлахові, а тіло золоте. Храми зазвичай оздоблені бронзовими та кам’яними статуями Гаруди. У Гваліорі {48} 48 Гваліор — місто в Індії. є одна така статуя, створена більш ніж за століття до християнської ери Геліодором, греком-шанувальником Вішну.

У « Гаруда-пурані » (сімнадцятій пурані {49} 49 Пурани — канонічні тексти індуїзму. , тобто легенді) мудрий птах сповіщає людей про походження Всесвіту, сонячну природу Вішну, церемонії його культу, родоводи славетних династій, що походять від Місяця та Сонця, сюжет « Рамаяни » та різні відомості щодо віршування, граматики й медицини.

У « Нагананді » {50} 50 «Нагананда» («Радість змій») — давньоіндійська драма, приписувана правителю Харше (606—648). («Радості змій»), драмі, створеній одним правителем у VII столітті, Гаруда щодня вбиває та ковтає по змії, аж поки якийсь принц-буддист розтлумачує йому чесноту помірності. В останній дії Гаруда розкаюється та повертає проковтнутих змій до життя. Еггелінг {51} 51 Еггелінг, Вікінг (1880–1925) — швейцарський художник-авангардист. висловив припущення, що то була брахманська сатира на буддизм.

Німбарка {52} 52 Німбарка — середньовічний індійський теолог. , містик, роки життя якого невідомі, написав, що Гаруда — це душа, яка спаслася на віки вічні; а ще душами є вінець, сережки та флейта бога.

Тіфон (потворний виплід Землі й Тартару) та Єхидна, що була напівжінкою-напівзмією, спородили Лернейську Гідру. Сто голів нараховує в неї історик Діодор {53} 53 Діодор Сицилійський — грецький історик І ст. до н. е. , про дев’ять ідеться в « Бібліотеці » Аполлодора {54} 54 «Бібліотека» Аполлодора — історія давньогрецьких міфів, приписувана історику Аполлодору Афінському (180—119 до н. е.). . Лемпріер {55} 55 Лемпріер, Джон (1765–1824) — англійський лексикограф, історик, письменник, автор «Класичної бібліотеки» («Словника античності»). вважає останнє число більш прийнятним; жахливо те, що на місці кожної відтятої голови виростали дві нові. Подейкували, нібито голови Гідра мала людські, а середня ще й була безсмертною. Дихання Гідри отруювало воду та спалювало збіжжя на полях. Навіть коли вона спала, її отруйне дихання могло вбити людину. Юнона ростила її для двобою з Гераклом.

На цю змію, здавалося, чекало вічне життя. Її кубло було серед боліт Лерни. Геракл та Іолай {56} 56 Іолай — у давньогрецькій міфології — небіж, вірний товариш і супутник Геракла. знайшли її; перший відтинав їй голови, а другий припікав смолоскипом скривавлені рани. Останню — безсмертну — голову Геракл поховав під величезною брилою, вона й нині там лежить: то лютується, то спить.

У битвах з іншими тваринами Геракл завдавав їм смертельних ран стрілами, які змочував у жовчі Гідри.

Один рак, приятель Гідри, під час битви вщипнув героя за п’яту. Геракл розчавив його. Юнона ж підняла того рака на небо, і він став зодіакальним сузір’ям Рака.

Щоб означити неможливість чи несумісність, Вергілій мовив про схрещування коней з грифонами. Через чотири століття коментатор Сервій стверджував, що грифони — це істоти, у яких передня половина орлина, а задня — лев’яча. Щоб підсилити думку, він додав, що грифони ненавидять коней… З часом вислів « Jungentur jam grypes equis » [11] Схрещувати грифонів з кіньми ( лат .) ( прим. авт .). став приказкою; на початку XVI століття Лудовіко Аріосто згадав його і вигадав Гіпогрифона. Орел і лев спокійно співіснують у грифоні древніх; в Аріостовому ж Гіпогрифоні поєднано коня та грифона — і це чудовисько чи вторинна вигадка. П'єтро Мікелі зауважує, що Гіпогрифон більш гармонійний, ніж крилатий кінь.

Його детальний опис, зроблений начебто для довідника з фантастичної зоології, міститься в « Шаленому Роланді »:

«Це не уявний кінь, а справжній, бо спородив його грифон, запліднивши кобилицю. Від батька він успадкував пір’я та крила, передні лапи, лик і дзьоб; усе інше в нього від матері, і зветься він Гіпогрифоном. Походять ці тварини (хоча, правду кажучи, трапляються вельми рідко) з Ріпейських гір, з-за крижаних морів».