Хорхе Борхес - Книга вигаданих істот

Згодом автор наділить свою гіпотетичну людину слухом, смаком, зором і нарешті чуттям дотику. Останнє чуття відкриє їй існування простору та усвідомлення того, що вона в цьому просторі вміщена в певне тіло; до цієї стадії звуки, запахи і кольори здавалися їй лише варіаціями чи модифікаціями власної свідомості.

Наведена тут притча має назву « Traité des sensations » [17] «Трактат про відчуття» ( фр .) ( прим. перекладача ). і датована 1754 роком; цю інформацію ми запозичили з другого тому « Histoire de la philosophie » [18] «Історія філософії» ( фр .) ( прим. перекладача ). Бреє {72} 72 Бреє, Еміль (1876–1952) — французький філософ. .

Друга істота, викликана до життя питанням про пізнання, — «гіпотетична тварина» Лотце {73} 73 Лотце, Рудольф Герман (1817–1881) — німецький філософ і лікар. . Вона самотніша за статую, яка нюхає троянди та зрештою стає людиною; вона має на шкірі лише одну чутливу та рухливу точку — на кінці вусика. Така будова позбавляє її можливості одночасних відчуттів. Лотце вважає, що цій майже ізольованій тварині цілком досить здатності вбирати в себе та наставляти чутливий вусик, щоб, не вдаючись до Кантових категорій, відкривати зовнішній світ і відрізняти нерухомий предмет від рухомого. Цей вимисел похвалив Файхінгер {74} 74 Файхінгер, Ганс (1852–1933) — німецький філософ. ; він міститься в датованій 1852 роком « Medizinische Psychologie » [19] «Медична психологія» ( нім .); повна назва — «Медична психологія, або Психологія душі» ( прим. перекладача ). .

Спороджена чи заохочена дзеркалами, водою та близнюками, ідея Двійника є спільною для багатьох народів. Можна припустити, що саме вона надихала на вислови, подібні до «Друг — це другий я» Піфагора чи «Пізнай себе самого» Платона. У Німеччині Двійника назвали Doppelgänger , у Шотландії — Fetch , тому що він приходить ( fetch ) по людей, яких веде на смерть. Отже, зустріч із самим собою згубна; легенда на цю тему переказана в трагічній баладі Роберта Льюїса Стівенсона « Тікондерога ». Згадаймо також дивну картину « Як вони зустрілися із самими собою » Росетті {75} 75 Росетті, Данте Габріель (1828–1882) — англійський поет і художник. , де двоє закоханих зустрічають самих себе в сутінках лісу. Варто навести й аналогічні приклади з Готорна {76} 76 Готорн, Натаніел (1804–1864) — американський письменник. , Достоєвського та Альфреда де Мюссе {77} 77 Мюссе, Альфред де (1810–1857) — французький письменник. .

Натомість для юдеїв поява Двійника аж ніяк не була передвістям скорої кончини. Вона свідчила про досягнення пророцького стану. Так це трактує Гершом Шолем {78} 78 Шолем, Гершом (1897–1982) — гебрайський філософ, історик релігії. . Талмуд переповідає легенду про людину, яка в пошуках Бога зустріла себе саму.

В оповіданні По « Вільям Вілсон » Двійником є сумління героя. Убивши свого двійника, герой гине. У поезії Єйтса {79} 79 Єйтс, Вільям Батлер (1865–1939) — ірландський поет і драматург. Двійник — наш зворотний бік, наша протилежність, той, хто доповнює нас, ким ми не є і не будемо.

Плутарх пише, що греки називали «іншим я» представника царя.

Згідно з юдейськими забобонами, між світами плотським і духовним існує світ, населений ангелами й демонами. Кількість його жителів перевищує можливості арифметики. Формуванню цього фантастичного світу протягом століть сприяли Єгипет, Вавилон і Персія. Ймовірно, через вплив християнства (стверджує Трахтенберг {80} 80 Трахтенберг, Джошуа (1904–1959) — рабин, автор книжки «Гебрайська магія та забобони». ) демонологія, або вчення про демонів, набула меншого значення, ніж ангелологія, тобто вчення про ангелів.

Згадаймо однак Кетеба Мерірі {81} 81 Кетеб Мерірі — демон у гебрайській міфології. , відомого також як Володар Полудня та Спекотного Літа. Кілька дітлахів, ідучи до школи, перестріли його; всі вони, окрім двох, померли. У XIII столітті гебрайська демонологія поповнилася латинськими, французькими та німецькими зайдами, які зрештою змішалися з тими створіннями, що згадуються в Талмуді .

Демони Еммануїла Сведенборга (1688–1772) не становлять окремого виду; вони походять від роду людського. Вони не відають щастя в цьому краю боліт, пустель, диких нетрів, селищ, випалених огнем, будинків розпусти і темних лігвищ, але в Раю вони були б іще нещаснішими. Іноді згори до них пробивається промінь сонця; Демони відчувають його як опік і сморід. Вони вважають себе вродливими, проте чимало з них мають звірині писки чи шматки м’яса замість облич, або й узагалі безликі. Вони ненавидять одні одних і воюють одні з одними, а гуртуються лише задля того, щоб знищити когось зі своїх. Бог забороняє людям і ангелам креслити мапу Пекла, але відомо, що її обриси є обрисами Демона. Найогидніші та найжорстокіші терени Пекла — ті, що на заході.