Вашингтон Ірвінг - Ірвінг В. Легенда про Сонну Балку та інші історії

Вольферт знайшов старого в своїй хижі, не набагато більшій за собачу буду. Вона була грубо складена з уламків дерев після кораблетрощ та приблудного галуззя, виловленого в річці, на скелястому березі, біля підніжжя старого форту, майже в тому самому місці, що відоме зараз як Батарейний мис. Стійкий рибний запах заполонив усе довкола. Весла, байдарки та вудки були сперті на стіну споруди. На піску сохла сітка. Човник був витягнутий на берег. А на порозі свого обійстя лежав Брудний Сем, вдаючись до справжньої негритянської розкоші — сну на сонці.

З часів молодечої пригоди Сема минуло багацько років, і сніг багатьох зим вибілив скуйовджену вовну на його голові. Проте чоловік добре пам’ятав усі тодішні обставини, бо його часто просили ще раз і ще раз переказувати їх. Правда, його варіант розповіді дуже відрізнявся у багатьох деталях від того, що розповів Пічі Прау, але таке часто стається навіть із фаховими істориками. Однак про подальші спроби шукачів скарбів Сем нічого не знав. Це було поза його компетенцією. Тому обережний Вольферт не став наполягати розповісти більше з цього приводу. Його єдиним бажанням було спонукати старого рибалку знову побувати в тому місці, і він зумів легко досягти свого. Тривалий час, який сплив відтоді, як із Семом трапилася нічна пригода, встиг розвіяти його старі страхи, пов’язані з лихим місцем, а обіцянка невеликої винагороди миттю змусила відмовитися і від сну, і від сонячного проміння.

Приплив не сприяв негайному здійсненню експедиції водою, а Вольферту так свербіло від нетерплячки, щоб дістатися до обіцяної землі, що він не міг чекати відпливу, тому вони вирушили суходолом. Прогулянка довжиною у чотири-п’ять миль привела їх до лісу, який на той час вкривав більшу частину східної частини острова. Це було неподалік від милої долини Блумендаль. Тут вони натрапили на довгу стежину, що бігла серед дерев і кущів, щільної порослі бур’янів і пирію. Нею, мабуть, рідко користувалися. І затінок, який там панував, більше нагадував сутінки. Дикий виноград обплутував їх, а лоза хльостала по обличчю. Терен та шипшина хапали за одяг. Полоз перетнув їм шлях, попереду прострибала плямиста жаба, а неспокійний дрізд сварився з ними з заростів. Якби Вольферт Веббер начитався романтичних легенд, то подумав би, що вступає в заборонену, зачаровану землю або що якісь охоронці не дають йому дістатися до захованих скарбів. Як би там не було, усамітненість цього місця та пов’язані з ним дикі історії все ж вплинули на його уяву.

Дійшовши до кінця стежки, вони опинилися поблизу берега Саунду, в своєрідному амфітеатрі, оточеному лісовими деревами. Тут колись була галявина, але тепер вона заросла терном і бур’яном. З одного боку, безпосередньо на березі річки, стояла зруйнована будівля, трохи краща за купу сміття, з якої, як самотня вежа, стирчав димар. Біля підніжжя споруди текла вода, а дикі дерева купали свої гілки в морських хвилях.

Вольферт не мав жодних сумнівів, що це хатинка Татуся Червоного Ковпака, і згадав розповідь Пічі Прау. Наближався вечір, і світло, що зрадливо падало в цьому місці, надавало таємничості і створювало всі підстави для того, щоб викликати якесь приголомшливе відчуття страху або забобонності. Нічний яструб, що ширяв у височіні, кричав пронизливо та зловісно. Дятел туркотів десь самотньо, дірявлячи порожнє дерево, а якась вогняна птаха промайнула своїм червоним оперенням. Усе створювало атмосферу понурості та таємничості.

Подорожні підійшли до тину, який колись огороджував сад, що простягнувся вздовж підошви скелястої гряди і був не набагато кращим за зарості бур’янів. Тут і там траплялися кущ троянд, персикове чи сливове дерево, здичавіле й укрите мохом. У глибині саду біля берега вони знайшли якусь споруду, обернену фасадом до води, що дуже нагадувала комору. Двері, хоч і зогнили, але все ще були міцні, і здавалося, що їх нещодавно ремонтували. Вольферт штовхнув ті двері. Вони заскрипіли на не змащених петлях, і зайда напоровся на щось подібне на скриню. Щось гупнуло, і додолу покотився череп. Вольферт відсахнувся, але Сем пояснив, що це сімейний склеп однієї дуже старої голландської родини, яка колись володіла цією садибою. Це пояснення підтвердили труни різних розмірів, складені всередині. Сем був знайомий із цією місциною відтоді, коли був ще хлопчиком, і тепер знав уже, що перебуває недалеко від того місця, яке вони шукали.

Відтак чоловіки пішли далі до краю води, здираючись по виступах скель, часто хапаючись за кущі та виноградну лозу, щоб не зірватися в глибокий і бурхливий потік. Зрештою, вони вигулькнули у невеликій бухті, точніше заглибині в березі. Вона була захищена крутими скелями і так щільно заросла дубами та каштанами, що її майже не можливо було помітити. Берег полого спускався всередині бухти, але потік вирував там глибоко, чорно і стрімко уздовж усіх виступів. Сем зупинився. Він підняв над головою те, що колись було капелюхом, і почухав потилицю, розглядаючи цей закуток. Аж тут він зненацька ляснув у долоні, радісно подався вперед і вказав на велике масивне залізне кільце, міцно вбите в скелю, саме там, де лежала широка кам'яна плита, до якої зручно було причалити. Це було те саме місце, де висадилися червоні ковпаки. Роки змінюють швидкоплинні речі, але камінь і залізо стійкіше протистоять часу. Пильно придивившись, Вольферт помітив кілька хрестиків, висічених у скелі над кільцем, і не мав сумнівів, що це якийсь таємничий знак. Старий Сем тепер уже легко знайшов ту навислу скелю, під якою ховав свій човен у час грози. Тим не менш, простежити шлях тієї опівнічної банди було складнішим завданням. Тоді розум рибалки настільки полонили події й учасники драми, що чоловік не зосереджувався на місцині, яка вночі виглядала зовсім інакше, ніж удень. Після того, як супутники поблукали якийсь час, вони таки вийшли на прогалину серед дерев, що, як вважав Сем, нагадувала потрібне місце. З одного боку там була гора з помірним схилом, який, на думку Сема, міг бути саме тим хребтом, з якого він наглядав за зайдами. Вольферт ретельно досліджував ландшафт і довго розглядав три глибоко висічених у скелі хрестики, подібні до вибитих над залізним кільцем, але майже повністю зарослих мохом. Його серце радісно тріпотіло, бо чоловік уже не сумнівався, що це особисті позначки буканьєрів, котрі так мітили місця, де ховали свої скарби. Тепер усе, що залишалося, це визначити точне місце, бо інакше довелося б копати навмання, щоб дістатися до здобичі, адже в нього вже був досвід безрезультатної праці. Проте тут Сем був цілком безсилим: у його голові роїлися різноманітні думки, а спогади геть плуталися. То він заявляв, що це трапилося біля стовбура міцного тутового дерева, то — що біля великого білого каменю або під маленьким зеленим горбочком неподалік від виступу гірської гряди. Урешті-решт Вольферт уже сам собі дивувався, не те що провіднику.