Вашингтон Ірвінг - Ірвінг В. Легенда про Сонну Балку та інші історії

— Вештається! — вигукнули декілька голосів, ще більше вирячивши очі та ще ближче зсунувши крісла.

— Ще й як вештається, — повторив пан Пічі. — Хіба ніхто з вас не чув про Татуся Червоного Ковпака, який нишпорить на старому спаленому хуторі в лісі на березі Саунду біля Брами Пекла?

— О, я щось таке чув, розповіді про щось подібне, але вважав ці оповідки бабусиними казочками.

— Бабусині казочки чи ні, — зауважив Пічі Прау, — та ця хатинка і досі на тому ж місці. Її покинули вже давно, і стоїть вона в дикій, самотній місцині на березі, але ті, хто рибалив неподалік, часто чули дивні звуки, а вночі бачили біля дерева вогні, і стариганя в червоному ковпаку не раз помічали у вікні, вважаючи його примарою мерця, якого там поховали. Якось у хатинці заночували троє солдатів. Вони обнишпорили обійстя згори донизу і натрапили на старого Татка в червону ковпаку верхи на діжці сидру в підвалі з глечиком в одній руці та кухлем в іншій. Він запропонував хильнути з його келиха, але як тільки один із солдатів підніс його до свого рота, спалахнув яскравий вогонь, який на кілька хвилин засліпив усіх присутніх, а коли ж їхній зір відновився, глечик, кухоль і дідуган у червоному ковпаку зникли і не залишилося нічого, крім порожньої діжки з-під сидру.

Тут відставний офіцер, котрий уже помітно захмелів і мало не дрімав, клюючи носом над своїм трунком, а його єдине око майже згасло, раптом спалахнув, як згасаючий ґніт каганця.

— Це все дурниці! — гаркнув він, як тільки Пічі скінчив свою останню оповідку.

— Ну, сам я не можу підтвердити її правдивість, — погодився Пічі Прау, — хоча у всьому світі знають, що з тією хатинкою й околицею щось негаразд, але щодо пригоди Брудного Сема, то я вірю в неї так само, наче це сталося зі мною особисто.

Товариство настільки захопилося цією бесідою, що зовсім забуло про негоду, яка панувала надворі, аж зненацька всі вони здригнулися від гучного гуркоту грому. Після нього стався такий грюкіт, що вся будівля затряслася до самого фундаменту. Присутні кинулися зі своїх місць, уявивши, що це землетрус або ж той старий Татусь Червоний Ковпак припхався сюди з усіма своїми жахіттями. Вони прислухалися якусь мить, але чули лише шум дощу, що періщив у вікна, і завивання вітру в гіллі дерев. Незабаром причина гуркотнечі з’ясувалася: у проймі дверей з’явилася голомоза голова старого негра, білки очей котрого виразно контрастували з його чорним, як смола, обличчям, що було мокре від дощу і блистіло, як пляшка. На якомусь жаргоні, дуже мало зрозумілому, він повідомив, що в кухонний димар влучила блискавка.

На мить буря вщухла, тепер вона налітала поривами, а в проміжках між ними все стихало. Під час однієї з таких пауз почувся відгомін пострілу з мушкета і протяжний зойк, схожий на виття, що пролунав з боку берега. Усі кинулися до вікон. Пролунав ще один постріл, ще один вражаючий зойк, який миттю змішався із завиванням вітру. Здавалося, що зойк надходив із водних глибин, хоча безперервні спалахи блискавки яскраво освічували берег і нікого не було видно.

Несподівано вікно кімнати нагорі розчахнулося, і таємничий незнайомець голосно загукав. Кілька фраз пролунали з одного і з іншого боку, але такою мовою, яку ніхто з компанії в корчмі не розумів. Після цього вони почули, як вікно зачинили, далі пролунав ще якийсь галас над головою, буцімто всі меблі поперекидали та тягали по кімнаті. Слугу-негра послали нагору, і незабаром він повернувся, допомагаючи старому моряку тягнути важку скриню вниз сходами.

Корчмар був ошелешений.

— Що таке, ви виходите в море в такий шторм?

— Шторм! — презирливо гмикнув той. — Ви називаєте такі пустощі погоди штормом?

— Ви промокнете до нитки і знайдете свою смерть! — приязно наполягав Пічі Прау.

— Грім і блискавка! — вилаявся морський вовк.

— Не базікайте про негоду людині, котра кружляла у вихорі торнадо.

Пічі покірно замовк. З берега знову долинув нетерплячий крик. Присутні перелякано витріщилися на цього страшного штурмана, котрий, здавалося, випірнув із безодні й знову туди повертався. Оскільки за допомогою негра він повільно протягнув свою важку морську скриню до берега, вони пильнували поглядами за ним із забобонними відчуттями. Проте половина товариства сумнівалася, що той насправді має намір верхи на скрині кинутися в дикі хвилі. Вони простежили за ним на відстані з ліхтарем.

— Гасіть світло! — почувся хрипкий голос із води.

— Тут це зайве!