Відставник першим порушив мовчанку, бо він постійно і безуспішно намагався перечити цьому морському тиранові та відновити таким чином свої втрачені позиції в очах давніх приятелів. Тепер він намагався протиставити казкам чужинця свої не менш захопливі байки. Кідд, як завжди, був там головним героєм, про котрого офіцер зібрав низку історій із усієї провінції. Та моряк виявляв постійне роздратування однооким і слухав його дуже нетерпляче. Сидів, упершись однією рукою в бік, а лікоть іншої поклав на стіл, тримаючи в ній маленьку люльку, якою сердито пихкав. Ноги свої схрестив, але гупав однією час від часу об підлогу і зиркав поглядом василіска на красномовного капітана. Останній якраз згадував про те, як Кідд піднявся вгору Гудзоном із частиною команди, щоб закопати свою здобич.
— Кідд вгору Гудзоном! — перебив його мореплавець люто. — Та Кідд ніколи не був на Гудзоні!
— А я кажу, що був, — наполягав опонент. — І розповідають, що закопав свої скарби на мисі, який врізається в річку і називається Закутком Диявола.
— Хай йому грець із вашим Закутком Диявола! — вигукнув моряк. — Я заявляю, що Кідд ніколи не підіймався вгору Гудзоном. І звідкіля ви знаєте щось про Кідда та його прибічників?
— Що я знаю? — повторив відлунням відставник.
— Та я був у Лондоні під час того судового розгляду і мав приємність бачити, як його повісили на шибениці.
— Тоді, пане, дозвольте сказати вам, що ви бачили, як повісили гарного хлопця, до того ж, — він підсунувся до обличчя офіцера, — там було достатньо боягузів, котрих було б набагато доречніше стратити замість нього.
Відставного офіцера заціпило, але обурення його було просто несамовитим, що читалося в його єдиному оці, яке спалахнуло, як вуглинка.
Пічі Прау, котрий ніколи не міг змовчати, і цього разу взяв слово. Він примирливо зауважив, що джентльмен, безумовно, мав рацію. Кідд ніколи не ховав свої гроші ні на Гудзоні, ні навіть будь-де в цій околиці, хоча багато хто й стверджують таке. Насправді це був Брейді й інші буканьєри, котрі закопали свої скарби, як кажуть одні, у Бухті Черепах, інші — що на Лонґ-Айленді, а ще інші — десь біля Брами Пекла.
— І справді, — додав він, — я пригадую пригоди Брудного Сема, рибалки-негра, котрий багато років тому, як подейкували, мав якийсь стосунок до буканьєрів. Оскільки ми тут усі старі друзі і все залишиться між нами, то розкажу її вам. Однієї темної ночі багато років тому, Сем повернувся з риболовлі біля Брами Пекла…
Але тут історія обірвалася ще в зародку раптовим рухом невідомого, котрий гупнув об стіл кулаком, суглобами вниз, із такою силою, що аж прогнулися дошки, суворо поглянув через плече і заревів, як розгніваний ведмідь.
— Стривай, сусіде, — перебив він, енергійно хитаючи головою, — тобі краще б відступити від буканьєрів та їхніх грошей. Вони не для того, щоб про них плескали язиками якісь старигані та бабусі. Вони хоробро билися за свої гроші, віддали за них тіло і душі, і де б їх не закопали, тому, хто посягне на них, доведеться зітнутися з нечистим, який ними тепер опікується.
Цей раптовий вибух змінила суцільна тиша в усьому приміщенні. Пічі Прау замовк, і навіть відставний офіцер зблід. Вольферт, котрий глипав із темного закутка, прислухався до всієї цієї розмови про закопані скарби та зиркав із переляком і повагою на цього відчайдуха, котрого підозрював у піратстві. В усіх його оповідках про іспанські походи, не має значення, в який час, з'являлися дзенькіт золота та сяйво коштовного каміння. Вольферт віддав би все, щоб поритися у такій великій морській скрині, яку його уява засипала по вінця золотими чашами, розп’яттями та звабливими круглобокими мішечками з дублонами.
Мертву тишу, що запанувала в компанії, незабаром перервав сам незнайомець, витягнувши дивовижний годинник із чудернацьким і стародавнім механізмом, який на думку Вольферта мав виразно іспанське походження. Він натиснув на пружину, годинник пробив десяту годину. Моряк попросив рахунок, кинув на стіл кілька чужоземних монет, допив решту свого напою і, не прощаючись, вивалився з зали та бурмотів щось собі під ніс, підіймаючись сходами до своєї кімнати.
Незадовго після того компанія змогла оговтатися від тиші, в яку її мимоволі занурили. Навіть відлуння кроків незнайомця, які чулися, коли він міряв кроками свою кімнату, викликали переляк.
Та все ж розмова, яку так брутально обірвали, була занадто цікавою, щоб від неї відмовитись. Вони так захопилися розмовою, що не помітили, як насунулася важка гроза, тож раптові потоки дощу розвіяли всі думки про те, щоб іти додому, поки буря не вгамується. Тому вони підсунули стільці ближче і попросили поважного Пічі Прау продовжити свою байку, яку так безцеремонно обірвали. Він радісно погодився, але майже шепотів, і його голос іноді заглушав віддалений гуркіт грому. Щоразу оповідач зупинявся та прислухався з помітним страхом до важких кроків незнайомця, котрий походжав над їхніми головами.
Читать дальше