Вашингтон Ірвінг - Ірвінг В. Легенда про Сонну Балку та інші історії

— Якого біса? Звідки він може знати щось краще за мене? Я наполягаю, що було так, як кажу!

І він заходився нечуваними прокляттями і брутальною морською лайкою, які ніколи раніше не звучали в цих миролюбних стінах.

Відтак гідні бюргери стали підозрювати, що він знайомий із цими подіями особисто, а не з чуток. З кожним днем їхні припущення щодо незнайомця ставали все дикішими та страшнішими. Дивність манер, таємниця, що оточувала його, перетворили моряка в їхні очах на щось незбагненне. Це був якийсь своєрідний монстр із глибин — тритон, Бегемот або Левіафан. Одним словом, вони не знали, що він таке.

Владна вдача цього запального морського вовка врешті-решт стала нестерпною. Він не поважав людей, без вагань сперечався навіть із найбагатшими бюргерами. Заволодів священним кріслом із підлокітниками, яке з давніх-давен належало славетному Рамму Рапелі. Ба, більше, він навіть зайшов так далеко, перебуваючи одного разу в своєму зухвалому жартівливому настрої, що ляснув цього поважного чоловіка по спині, видудлив його пунш і підморгнув просто в обличчя, що навряд чи можна виправдати. З того часу Рамм Рапелі більше в корчмі не з'являвся. З нього взяли приклад ще кілька найвідоміших клієнтів закладу, котрі були занадто заможними, щоб терпіти, як зневажаються їхні думки та як їх змушують сміятися над дурними жартами. Корчмар мало не впав у відчай, але не знав, як позбутися цього морського монстра та його велетенської скрині, що, здавалося, перетворилися на частину інтер'єру приміщення або якийсь наріст на ньому.

Про це й шепотів обережно на вухо Вольферту оповідач Пічі Прау, тримаючи його за ґудзик у закутку зали, уважно глипаючи на двері бару, щоб не бути почутим страшним героєм його оповідки.

Вольферт зайняв своє місце у віддаленій частині приміщення і мовчав, глибоко вражений розповіддю про цього невідомця, настільки досвідченого в піратських справах. Це слугувало йому наочним прикладом того, як революції руйнують могутні імперії — саме так поважний Рамм Рапелі був зміщений зі свого престолу. А якийсь шматок лайна розсівся в його кріслі з підлокітниками, задирався до патріархів і отруював це спокійне маленьке царство галасом і бравадою.

Цього вечора незнайомець був ще більше, ніж зазвичай, схильний до спілкування, розповів ряд вражаючих побрехеньок про грабунки та пожежі у відкритому морі. І чим більше страшних подробиць викладав із якимось винятковим задоволенням, тим помітніше впливав на своїх мирних слухачів. У деталях смакував захоплення одного іспанського торгового корабля. Він застиг у дрейфі довгого літнього дня неподалік від острова, який виявився одним із піратських сховків. Ті вивчили судно зі своїх далекоглядів із берега і з'ясували його оснащення й озброєння. Уночі підібралася команда сміливців, котрі вирушили до корабля на китайському човні. Підійшли нечутно на веслах до судна, що невимушено похитувалося на хвилях моря і вітрила якого були спущені. Десант опинився під самою кормою, перш ніж їх помітив вахтовий на палубі. Він здійняв тривогу, але пірати покидали на палубу ручні гранати і піднялися по линвах із ножами у руках.

Залога схопилася за зброю, але раптовість нападу спричинила до того, що частину з них постріляли, інші намагалися сховатися на вершечку щогли, ще інші були викинуті за борт і потонули, але дехто бився врукопаш від шканців до баку, запекло захищаючи кожен дюйм палуби. На борту перебували троє іспанських грандів зі своїми синьйорами, котрі чинили найвідчайдушніший опір. Боронячи кают-компанію, вони зарубали кількох нападників і билися, як демони, бо були дуже розтривожені криками жінок із каюти. Один дон був старий і скоро вирушив до праотців. Інші двоє зайняли оборонну позицію, хоча сам капітан піратів був серед нападників. Саме тоді пролунав переможний вигук із головної палуби.

— Корабель наш! — верещали пірати.

Один дон одразу ж впустив свою шпагу і здався, але інший, котрий мав гарячу вдачу і тільки-но одружився, рубонув капітана в обличчя, яке відразу ж закривавило. Капітан встиг лише сказати: «Жодного жалю»…

— І що вони зробили зі своїми в'язнями? — спитав Пічі Прау нетерпляче.

— Викинули всіх за борт! — відповів морський вовк.

Запанувала мертва тиша. Пічі Прау відсахнувся, як людина, котра випадково натрапила на лігво сплячого лева. Порядні бюргери кидали перелякані погляди на глибокий шрам, що перетяв обличчя чужинця, і непомітно відсунули свої ослони. Проте моряк незворушно курив, ніби не помічав, який вражаючий ефект справила його розповідь на слухачів.