Вашингтон Ірвінг - Ірвінг В. Легенда про Сонну Балку та інші історії

Вечірні тіні схилялися над лісом, обриси скель і дерев суцільно зливалися. Либонь, було занадто пізно, щоб пробувати відшукати щось за дня. Та й, власне кажучи, Вольферт не підготувався належно, не прихопив ніякого інструменту для своїх досліджень. Тому вдовольнившись тим, що потрібне місце знайдене, він узяв до уваги всі примітні орієнтири, щоб мати змогу знову впізнати його, і подався додому, вирішивши негайно ж узятися до справи, яка обіцяла золоті гори.

Найбільше занепокоєння, яке поглинуло всі почуття, через якийсь час вляглося, поки вони поверталися з цього зачарованого місця, фантазія Вольферта запрацювала, викликаючи до життя тисячі образів і химер. Йому привиджувалися пірати, що висять на ланцюгах і хитаються чи не на кожному дереві, і він майже не сумнівався, що бачив іспанського гранда з перерізаним горлом від вуха до вуха, котрий повільно підіймається з могили і трясе в повітрі лантухом із грішми.

їхній шлях назад пролягав через закинутий сад, і нерви Вольферта розхиталися до такої міри, що варто було спурхнути птасі, зашурхотіти листю або впасти горіхові, чоловіка охоплював страх. Коли супутники вийшли за межі саду, вони побачили віддалік якийсь силует, що повільно просувався по одній зі стежок, зігнувшись під важкою ношею. Мандрівники зупинилися й уважно стежили за незнайомцем. Той носив вовняний ковпак, і що найтривожніше, дуже яскравої червоної барви. Чоловік пересувався повільно, піднявся на гору і зупинився якраз біля склепу. Перед дверима він озирнувся навколо. Вольферт занімів з переляку, коли впізнав у прибульці потопельника-буканьєра. Він аж скрикнув від жаху. А пірат повільно підняв свій залізний п’ястук і мовчки пригрозив їм.

Вольферт не став зупинятися, щоб побачити більше, і побіг так хутко, як тільки його могли нести ноги. Сем неухильно гнався за своїм наймачем, і всі його давні страхи повернулися. Чоловіки продиралися крізь кущі та гілки, жахливо лякаючись, коли чіплялися за якісь колючки, що дерли їхню одежу. Вони змогли видихнути, лише коли здолали свій шлях через цей небезпечний ліс і нарешті вибігли на биту дорогу, що вела до міста.

Минуло кілька днів, перш ніж Вольферт зміг зібрати достатньо мужності, щоб взятися до справи, настільки він був наляканий тим, що побачив мертвого моряка. Скільки хвилювань йому довелося пережити! Чоловік нехтував усіма своїми обов’язками, вештався днями похмурий і знервований, цілком втративши апетит. Він блукав у своїх думках та словах і вигадував тисячу нісенітниць. Його спокій був порушений, і коли він засинав, то жахіття у вигляді величезної грошової торби тиснуло йому на груди. Бідолаха бурмотів про гори грошей, уявляв, як особисто розкопує скарб, розкидав постільну білизну праворуч і ліворуч, вважаючи, що вигрібає землю з ями, кидався під ліжко у пошуках скарбу, і йому здавалося, що витягає звідти горщик золота.

Пані Веббер та її донька впали у відчай, спостерігаючи це повернення до безумства. Є два родинні оракули, до послуг яких вдаються голландські ґаздині в усіх сумнівних і незрозумілих випадках, — священик і лікар. Цього разу віддали перевагу лікарю. Жив-був тут один маленький, темнолиций лікар, відомий серед бабусь Манхеттена майстерністю не лише у своєму фаху, але й у всіх питаннях дивної та загадкової природи. Ім’я його було Кніппергаузен, але він був більше знаний як Високовчений Німецький Лікар. [20] Без сумніву, це той, про кого згадується в історії Дольфа Хейлігера. (Прим. авт.) Бідні жіночки стали шукати його поради та допомоги, щоб вилікувати хвору фантазію Вольферта Веббера.

Вони застали лікаря, коли той сидів у своєму маленькому кабінеті, одягнений у темні камлотові шати та чорну оксамитову шапочку — подібну одіж носили Бургаве, ван Гельмонт [21] Гермам Бургаве (1668–1738) — нідерландський лікар, ботанік і хімік, один із найвидатніших лікарів XVIII ст.; Ян Баптист Ван Гельмонт (1579–1644) — голландський натураліст, лікар і теософ-містик, котрий запровадив у наукову термінологію слово «газ». та інші медичні світила. На носі в нього були зелені окуляри у чорній роговій оправі, він цілковито занурився в якийсь німецький фоліант, який, здавалося, робив його мармизу ще смаглявішою. Лікар вислухав їхню розповідь про симптоми недуги Вольферта дуже уважно. А коли вони згадали про його марення грошима, маленький чоловічок пильно нашорошив вуха. Який жаль, бідні жіночки! Як мало вони знали того, у кого просили допомоги.