Доктор Кніппергаузен половину свого життя витратив на пошуки шляхів швидкого збагачення, у погоні за яким ми витрачаємо добрячу частину свого віку. Замолоду він провів кілька років у Гарцських горах у Німеччині, де випитав у гірників цінні підказки, що стосуються способів пошуку скарбів, закопаних у землі. Він також продовжив свої студії під керівництвом одного зайди-мудрагеля, котрий тямив у таємницях медицини, магії та шахрайстві. Тому голова ескулапа була вщент забита всілякими містичними знаннями: він трохи петрав в астрології, алхімії та ворожінні; знав, як знаходити вкрадені гроші й виявляти приховані джерела води. Одним словом, завдяки темній природі своїх знань він набув слави Високовченого Німецького Лікаря, якого прирівнювали майже до чаклуна. Лікар часто чув чутки про скарби, заховані в різних частинах острова, і давно бажав натрапити на їхній слід. Заледве йому розповіли химери Вольферта, про його марення наяву й уві сні, як він одразу ж збагнув, що мова йде про виразні симптоми шукача скарбів, тому не став гаяти час на подальші, пустопорожні, на його думку, теревені. Вольферт довгий час замовчував таємницю золота, але сімейний лікар вважався таким собі сповідником, тому він втішився можливістю облегшити душу. Але замість того, щоб лікувати пацієнта, медик і сам занедужав. Усе, що він вивідав, пробудило в ньому неймовірну жадібність. Він навіть не сумнівався, що гроші закопані десь поруч під таємничими хрестиками, і запропонував Вольферту долучитися до пошуків. Він проінформував пацієнта про те, що в таких експедиціях варто дотримуватися суворої таємниці й обережності, гроші можна викопати лише вночі, дотримуючись певних церемоній та обрядів, як-от спалювання зілля та промовляння містичних заклять. І до всього цього шукачам скарбів просто необхідно прихопити спеціальну рамку, що має чудову властивість вказувати на потрібне місце на поверхні землі, де закопані скарби. Оскільки доктор доклав чимало зусиль, щоб здобути свої знання, саме він удався до всіх необхідних приготувань, і оскільки фаза Місяця була сприятливою, він зобов’язався виготовити потрібну рамку до призначеної ночі. [22]
Серце Вольферта затріпотіло від радощів, коли він познайомився з таким вчителем і славетним помічником. Вони все робили таємно, але надійно. Лікар часто консультувався зі своїм пацієнтом, а добрі жіночки тішилися, що ці візити мають заспокійливу дію. Тим часом потрібна рамка, чарівний ключ до секретів природи, була виготовлена належним чином. Лікар доклав усіх своїх знань до цього приготування, а Брудний Сем аж згоряв від нетерплячки потрапити знову на те старе місце, попрацювати лопатою та киркою, відкопуючи скриню з незліченними скарбами, в існуванні яких вони вже не сумнівалися.
Нарешті настала ніч, призначена для цієї небезпечної вилазки. До того, як Вольферт залишив свій будинок, він порадив дружині та доньці лягати спати і не перейматися, якщо він не повернеться до ранку. Але меткі жіночки, коли їм порадили не тривожитися, природно, відразу ж запанікували. Вони вловили щось небуденне в такому запевненні. Усі їхні страхи щодо непостійності розуму чоловіка повернулися з десятикратною силою: вони благали його, щоб не виходив на нічне повітря через небезпеку застуди, але все було марно. Коли Вольферт на чомусь затявся, то було непросто вибити його із сідла. Була тиха зоряна ніч, коли шукач скарбів вийшов зі свого обійстя. Він насунув на голову ширококрисого капелюха, підв'язавши його під підборіддям хусткою доньки, щоб захиститися від нічної вогкості, а пані Веббер накинула довгий червоний плащ на плечі чоловіка і застібнула його на шиї.
Лікар був не менш ретельно оснащений та одягнений руками своєї домогосподарки, уважної фру Ільзи, і вирушив у дорогу у своєму камлотському балахоні замість звичного костюма. Мав на голові чорну оксамитову шапочку під каптуром, товстий фоліант із застібками під пахвою, кошик із зіллям і сушеними травами в одній руці й рамку в іншій.
Великий церковний годинник відбив десяту, коли Вольферт із лікарем проходили церковним подвір’ям, і нічний сторож хрипким голосом прокричав протяжно і сумно:
— Усе гаразд?
Глибокий сон охопив непоказне і маленьке містечко. Ніщо не порушувало цієї жаскої тиші, хіба що гавкнув якийсь бездомний собака або чулася серенада якогось романтичного кота. Правда, Вольферту не раз здавалося, що він чує звук чиїхось прихованих кроків назирці за ними. Та це, можливо, було просто відлуння їхньої власної ходи, що лунало на тихій вулиці. Одного разу йому також примарився якийсь довготелесий силует, що переслідував їх. Він зупинявся, коли зупинялися вони, і йшов далі, коли рушали вони. Але туман і зрадливе світло лампи відкидали такі химерні відблиски та тіні, що це все могло бути лише породженням бурхливої уяви.
Читать дальше