Герман Гессе - Деміан

— Печать? Яка ще печать?

— Раніше ми називали її Каїновою, якщо ти ще пам’ятаєш. Це наша печать. На тобі вона була завжди, тому я і став твоїм другом. Але тепер вона стала виразнішою.

— Я цього не знав. Чи все ж знав? Якось я намалював твій портрет, Деміане, і здивувався, що він схожий і на мене. Це через печать?

— Звичайно. Приємно, що ти тут! Моя мати також зрадіє.

Я спохопився.

— Твоя мати? Вона тут? Вона ж мене зовсім не знає!

— О, вона чула про тебе! Вона впізнає тебе, навіть якщо я не скажу, хто ти… Ти довго не давав про себе знати.

— О, мені часто хотілося написати тобі, але ніяк не виходило. З деяких пір я відчував, що скоро знайду тебе. Я чекав цього щодня.

Він узяв мене попідруч, і ми пішли разом. Від нього віяло спокоєм, що передавався й мені. Невдовзі ми вже гомоніли, як і колись. Ми згадували шкільні роки, заняття для тих, хто готувався до конфірмації, навіть ту невдалу зустріч на вакаціях. От тільки про найбільш ранній і тісний зв’язок між нами — про історію з Францом Кромером — ми й зараз не згадували.

Непомітно ми втягнулися в дивну і пророчу розмову. Немовби в продовження бесіди Деміана з японцем, ми поговорили про студентське життя, а від цієї теми перейшли до іншої, здавалося, далекої від неї. Але в словах Деміана все набувало внутрішнього взаємозв’язку.

Він говорив про дух Європи та про прикмети цієї епохи. Всюди, розповідав він, панує згуртованість і стадність, але не свобода і не любов. Ця згуртованість — починаючи від студентської корпорації, від співочого гуртка аж до держав — вимушена, породжена страхом, боязню, розгубленістю, вона прогнила зсередини, зістарілася і близька до розпаду.

— Згуртованість, — промовив Деміан, — чудова річ. Але те, що буяє нині пишним цвітом, — аж ніяк не єдність. Вона виникне заново — із виняткових знань одне про одного людей і через деякий час змінить весь світ. Нині єдність зводиться до стадності. Люди біжать одне до одного, тому що бояться — пани гуртуються до панів, робітники — до робітників, учені — до вчених.

А чому вони бояться, знаєш? Боїться тільки той, у кого немає злагоди з самим собою. Вони бояться, бо ніколи не знали самих себе. Ця єдність складається поспіль з тих, хто відчуває страх перед непізнаним у самому собі. Вони відчувають, що закони їхнього життя вже більше не працюють — ні старі скрижалі їхніх релігій, ні їхня моральність — ніщо не відповідає тому, що нині потрібно. Понад сто років поспіль Європа тільки те й робила, що вивчала науки й будувала заводи. Ці спеціалісти точно знають, скільки грамів пороху потрібно для того, щоб убити людину. Але чи люди знають, як молитися Богу? Вони не знають навіть, як хоча б якусь годину бути вмиротвореним. Поглянь на який-небудь студентський шинок. Або на розважальний заклад, куди навідуються багатії. Безнадійно! Дорогий Сінклере, з усього цього не може вийти щось путнє. Ці люди полохливо гуртуються, охоплені страхом і сповнені злості, ніхто нікому не довіряє. Вони чіпляються за ідеали, які перестали бути ідеалами, і поб’ють камінням будь-кого, хто проголосить якийсь новий ідеал. Я відчуваю, що зіткнення неминучі. Вони почнуться, повір мені, — вони скоро почнуться! Звичайно, вони не «покращать» світ. Чи повбивають робітники своїх фабрикантів, чи будуть Росія і Німеччина воювати — поміняються тільки власники. Але все-таки це не буде зовсім марно. Бо виявить непридатність нинішніх ідеалів, змете ідолів кам’яного віку. Цей світ у його теперішньому вигляді приречений загинути, і так воно й буде.

— А що при цьому буде з нами? — запитав я стривожено.

— З нами? О, може, ми теж загинемо. Адже вбити можна й когось із нас. Тільки з нами не так-то легко впоратися. Довкола того, що від нас зостанеться, або довкола тих, хто з-поміж нас виживе, об'єднається воля майбутнього. Проявиться воля людства, яку наша Європа перекрикувала своїм ярмарком техніки і науки. І тоді виявиться, що воля людства ні в чому не збігається з волею нинішніх об'єднань, із волею держав і народів, спілок і церков. Ні, те, чого хоче від людини природа, — записано в окремих особистостях, зокрема, в тобі і в мені. Це було записано в Ісусові, було записано у Ніцше. Для цих єдино важливих течій, які, звісно, щодня можуть видозмінюватися, знайдеться місце, коли нинішні об'єднання розпадуться.

Було вже пізно, коли ми зупинилися перед якоюсь садибою поблизу річки.

— Ось тут ми й живемо, — пояснив Деміан. — Приходь до нас. Ми тебе дуже чекаємо.