Герман Гессе - Деміан

Мене огорнув сум і пристрасне бажання померти в цю чарівну мить. Я відчував, як на мої очі нестримно навертаються сльози, — як неймовірно давно я не плакав… Я різко відвернувся від неї, підійшов до вікна і засльозеними очима подивився вдалину поверх квітів у вазонах.

Позаду я чув її голос — він звучав спокійно, але був сповнений ніжності, мов чаша, що по вінця наповнена вином:

— Сінклере, ну ви просто як дитина! Втіштеся: ваша доля до вас прихильна… Коли-небудь ваша мрія належатиме лише вам цілковито, як ви цього й прагнете, якщо ви залишатиметеся вірним їй…

Я зробив над собою зусилля і знову повернувся обличчям до неї. Вона подала мені руку.

— У мене є декілька друзів, — сказала вона посміхаючись, — зовсім небагато найближчих друзів, вони називають мене «пані Єва». Ви також можете називати мене так, якщо забажаєте.

Вона підвела мене до дверей, відчинила їх і сказала:

— Отам у саду ви знайдете Макса.

Я стояв під високими деревами у сум’ятті, приголомшений, не знаючи, чи в мені лишилась хоч крапля тверезості, чи вона розчинилась у мрійливості. З гілок тихо скрапувало. Я повільно брів садом, що розкинувся розлого вздовж річки. Нарешті побачив Деміана. Він стояв у відкритій альтанці, оголений по пояс, і вправлявся в боксі за допомогою підвішеного мішечка з піском.

Я подивовано застиг на місці. Деміан виглядав пречудово: широкі груди, міцна чоловіча голова, підняті руки з напнутими м’язами були сильні й вправні, рухи переливалися по тілу — від плечей і плечових суглобів і до стегон, немов грайливі потічки.

— Деміане! — вигукнув я. — Що це ти робиш?

Він весело засміявся.

— Тренуюся! Я пообіцяв двобій маленькому японцеві. Цей хлопчина спритний, мов тигреня, і, звісно, такий же підступний. Але зі мною йому не впоратися. Я повинен узяти реванш за невеличку образу.

Він одягнув сорочку і піджак.

— Ти вже поговорив з матір’ю? — запитав він.

— О, Деміане, яка чудова в тебе мати! Пані Єва… Це ім’я їй так личить. Знаєш, мені здається, мовби у нас спільна мати…

Він пильно глянув мені в обличчя.

— О, ти вже знаєш її ім’я? Можеш пишатися, юначе! Ти перший, кому вона назвала його одразу ж після знайомства.

Від цього дня я приходив до них не тільки як син і брат, але і як закоханий. Коли я зачиняв за собою хвіртку і вже здалеку помічав високі дерева в саду, я відчував себе неймовірно щасливим. По той бік була звична «дійсність» — вулиці, будинки, люди, установи, бібліотеки й аудиторії, — а тут, усередині, жила любов, розкошувала душа, тут жили казка і мрія.

Проте ми аж ніяк не відмежовувалися від зовнішнього світу. У своїх думках і розмовах ми часто перебували в самій його гущині — тільки на іншому полі. Від більшості людей нас відділяли не якісь межі, а лише інший спосіб бачення. Наша мета полягала в тому, щоб вибудувати у світі якийсь острівець, шукати взірці або хоч якихось ознак, можливостей іншого життя. Будучи тривалий час самотнім, я нарешті спізнав ту спільноту, що буває поміж людьми, які зазнали повної самоти. Мене більше вже не тягло до гучних застіль, до хмільних веселощів, я не відчував ні заздрості, ні туги за рідним краєм, коли бачив інших людей.

Отак я був посвячений у коло тих, хто носив на собі «печать». Нас, позначених «печаттю», світ міг по праву вважати диваками, навіть схибнутими і небезпечними. А ми були тими, хто прокинувся чи прокидається, і наші прагнення зводилися до того, щоб дедалі більше розвивати в собі пильність. Натомість прагнення інших, їхні пошуки спрямовувались на те, щоб тісніше пов’язувати свої думки, свої обов’язки, своє життя та ідеали з життям і щастям стада. Там теж були прагнення, там теж були сила і своя велич. Але в той час, як ми втілювали, як нам праглося, волю природи до індивідуального і нового, інші жили прагненням до незмінності. Для них людство (яке вони любили, як і ми) було чимось сформованим, що треба оберігати й захищати. А для нас воно йшло в далеке майбуття, на шляху до якого ми всі перебували, але образ того майбутнього був нікому не відомий, і закони його ще ніде не записані.

Окрім пані Єви, Макса і мене, до нашого гуртка (з більшою чи меншою наближеністю) належали ще деякі шукачі найрізноманітнішого штибу. Дехто йшов своїми стежками, ставив перед собою особливі цілі, дотримувався неординарних думок і особливих понять про обов’язок. У цьому гурті були астрологи і кабалісти, був один послідовник графа Толстого. А ще тут були всілякі витончені, вразливі натури, прихильники нових сект, поборники індійської йоги, вегетаріанці тощо. Учасники цієї пістрявої компанії у духовному плані могли й не мати нічого спільного, але мали повагу до потаємних мрій інших. Найближчими нам були ті, хто цікавився пошуками людства своїх богів та ідеалів минулих епох — вони нагадували мені Пісторіуса. Вони приносили з собою книги, переклади текстів з давніх мов, демонстрували зображення стародавніх символів і обрядів. Ми поступово осягали, що весь комплекс ідей, які нагромадило дотепер людство, складався з візій несвідомої душі, видінь, у яких вона, ця душа, навпомацки і навмання пробивалася до свого майбутнього. Так проминули ми дивовижний, тисячоликий сонм богів Стародавнього світу аж до витоків християнства. Ми пізнали пророцтва самотніх праведників, одмінність вірувань різних народів. З усього того, що ми обмислювали, в нас народжувався критицизм щодо нашої епохи і нинішньої Європи. Людство ціною неймовірних зусиль ішло нібито до прогресу, але створило натомість страхітливу зброю самознищення і в результаті прийшло до глибокого, кричущого духовного зубожіння, бо, завойовуючи світ, втратило через це свою душу.