Цей сон я й розповів їй, коли наступного разу прийшов до неї.
— Чудовий сон… — промовила вона тихо. — І від вас залежить, щоб він справдився…
Напровесні настав день, якого я ніколи не забуду. Я увійшов до зали, одне вікно було відчинене навстіж, і теплий вітерець розливав довкола духмяний запах гіацинтів. Не було видно нікого, і я піднявся сходами до кабінету Деміана. Я тихо постукав у двері й увійшов, за звичкою не чекаючи відповіді.
У кімнаті було темно, всі завіси були запнуті. Відчиненими були лише двері до маленького сусіднього приміщення, де Макс обладнав хімічну лабораторію. Звідти соталося золотаве проміння весняного сонця, що пробивалося крізь хмари. Щоб перевірити, чи тут є хтось, я заглянув за портьєру.
І тут я побачив Макса Деміана — він сидів біля затягнутого фіранкою вікна, весь зіщулившись і якось дивно змінившись. У моїй голові блискавкою промайнула думка: таке я вже якось бачив! Його руки звисали безсило на живіт, нахилене трохи вперед обличчя було якимось незрячим, нежиттєвим, у зіницях мертвотно, немов у якомусь скельці, блищав одсвіт світла. Бліде обличчя було занурене в себе і не виражало нічого, крім повного заціпеніння, воно нагадувало якусь давню-предавню маску на порталі храму. Здавалося, що він наче й не дихає.
Мене заполонили спогади — таким, точнісінько таким я вже бачив його багато років тому, коли був ще хлоп’ям! Так само кудись усередину дивилися його очі, так само мляво лежали поряд руки, по його обличчю повзала муха. І тоді теж, може, якихось шість років тому, він був на вигляд точно такий самий — не пов’язаний з часом, із віком жодна риса на його обличчі не була якоюсь іншою.
Стривожений, я тихо вийшов з кімнати і зійшов сходами донизу. У залі я зустрів пані Єву. Вона була блідою і здавалася втомленою, чого я за нею раніше не помічав. Якась тінь насунулася крізь вікно, яскраве весняне сонце несподівано зникло.
— Я був у Макса… — прошепотів я схвильовано.
— Щось трапилося?
— Він неначе спить або занурений у себе — я не знаю, я вже колись бачив його таким…
— Але ж ви його не потривожили? — спитала вона швидко.
— Ні. Він не чув мене, я одразу ж вийшов. Пані Єво, скажіть мені, що з ним?
Вона провела тильною стороною долоні по своєму чолу.
— Не хвилюйтеся, Сінклере, нічого такого — він віддалився. Це триватиме недовго…
Вона встала і хутко вийшла в сад, хоча надворі вже стало накрапати. Я відчув, що мені не треба йти за нею. Я ходив туди-сюди, впивався п’янким запахом гіацинтів і, споглядаючи свій малюнок із птахом над дверима, пригнічено дихав дивною тишею, що заповнила дім цього ранку. Що це було? Що трапилося?
Пані Єва невдовзі повернулася. В її темному волоссі зблискували краплі дощу. Вона сіла у своє крісло. Втома огортала її. Я підійшов до неї, нахилився і вустами торкнувся краплини на її волоссі. Очі її були світлі й тихі, але краплини на смак здалися наче сльози.
— Подивитися, що з ним? — спитав я пошепки.
— Не будьте дитиною, Сінклере! — сказала вона різко, мовби для того, щоб розвіяти ману в собі самій. — Ідіть додому і приходьте пізніше — я зараз не можу розмовляти з вами…
Я вийшов і побіг узбережжям до пасма гір. Дрібний навскісний дощ летів мені назустріч, важкі хмари низько пропливали наді мною, ніби гнані страхом. Унизу вітер майже не відчувався, а вгорі шаленіла буря, із-за сталевої сірості хмар кілька разів на мить проглянуло сонце — бліде і різке.
Несподівано в небі пропливла світло-жовта хмара, вона зіткнулася з стіною важкого хмаровиння, і вітер за кілька секунд виліпив із жовтого й синього видиво — велетенського птаха, що виривався з грозового хаосу і широкими помахами крил прямував до блакитного неба. Відтак налетіла буря і злива, змішана з градом. Короткий, грізний і страшний грім прогуркотів над землею, одразу за ним раптом пробилося сонце, і на ближніх верхівках гір над брунатним лісом тьмяно й примарно засвітився блідий сніг.
Коли я через кілька годин повернувся — мокрий як хлющ і змерзлий, Деміан сам відчинив мені двері.
Він повів мене нагору, до своєї кімнати. В лабораторії горіло гасове полум’я, скрізь були розкидані папери — він, вочевидь, працював.
— Сідай, — запропонував він. — Ти весь мокрий і, напевно, втомився — жахлива погода! Ти, мабуть, довго гуляв? Зараз принесуть чай.
— У світі щось сталося… — почав я нерішуче. — Навряд чи справа тільки в якійсь грозі…
Він допитливо поглянув на мене.
— Ти щось бачив?
Читать дальше