Герман Гессе - Деміан

Увечері, коли я проходив містом, усе скрізь аж вирувало від величезного збудження. Скрізь чулося слово — «війна»!

Я зайшов до пані Єви, і ми повечеряли в садовому будиночку. Я був єдиним гостем. Про війну ніхто не мовив і слова. Лише згодом, уже коли я зібрався йти, пані Єва сказала:

— Любий Сінклере: ви сьогодні мене кликали. Ви знаєте, чому я не прийшла сама. Але не забувайте: тепер, коли вам хтось буде потрібний, хто носить на собі «печать», — покличте його знову…

Вона підвелася і пішла в сутінки саду. Велично, немов королева, простувала ця таємнича жінка поміж мовчазних дерев, і над її головою світилися розсипи маленьких тендітних зірок.

Моя оповідь підходить до завершення. Події розгорталися стрімко. Невдовзі розпочалася війна, і Деміан, якийсь вражаюче несхожий у військовій формі і в сріблясто-сірій шинелі, поїхав від нас. Я проводжав його матір додому. Незабаром і я попрощався з нею, вона поцілувала мене в уста і на мить пригорнула до себе, її великі очі палали зовсім близько і дивилися тужно в мої…

І всі люди були немов браття. Вони захищали вітчизну і свою честь. І то була доля, у суворе обличчя якої вони зазирнули на якусь мить. Молоді юнаки прибували з казарм, сідали в потяг, і на багатьох обличчях я бачив печать — не ту нашу, прекрасну і сповнену гідності, а ту, що означала любов і смерть. Мене теж обіймали люди, яких я раніше ніколи не знав, і я це розумів, і з щирістю відповідав їм так само. Вони чинили так у пориві, а не за велінням долі. Але порив цей був священний, він народжувався з того, що всі вони спізнали оту коротку мить зазирання в очі долі.

Наближалася зима, коли я потрапив на фронт.

Спочатку, незважаючи на гострі відчуття від стрілянини, я був усім розчарований. Рані-те я багато розмірковував над тим, чому людина украй рідко здатна жити заради якогось ідеалу. Тепер я побачив, що багато хто, навіть усі поспіль, здатні померти за ідеал. Особливо коли цей ідеал був не особистим, вибраним довільно, а спільним і рокованим.

Але я з подивом зрозумів, що недооцінював людей. Як би не уніфікувала їх служба і спільна небезпека, я бачив багатьох — і живих, і тих, що гинули — як вони безстрашно сприймали веління долі. У багатьох, дуже багатьох — не тільки під час наступу, але і в будь-який інший час — помітним був отой твердий, далекий, мовби одержимий погляд, який нічого не знав про цілі й означав повну відданість жахливому. Що б вони не думали і в що б не вірили — вони були готові йти, вони були затребувані. З них і будуватиметься майбутнє. Але чим упертіше світ штовхав до війни, героїзму, честі й інших старих ідеалів, тим віддаленіше і неправдоподібніше звучав будь-який голос удаваної людяності. Все це було тільки поверховим (усі оті питання про зовнішні й політичні цілі війни). А в глибині відбувалося якесь становлення, щось на кшталт нової людяності. Оскільки я бачив багатьох — дехто з них помер на моїх очах, — ті зрозуміли чуттям, що ненависть і злоба, вбивство і знищення не прив’язані до жодних об’єктів. Оті об’єкти (так само, як і цілі) були абсолютно випадкові. Глибинні почуття — навіть найдикіші — не стосувалися ворога. Їх кривава справа була лише відлунням внутрішнього світу — душі, що розкололася. Вона хотіла шаленіти, знищувати і вбивати, щоб змогти народитися знову. Гігантський птах вилуплювався з яйця, і яйце було світом, і світ повинен був розвалитися…

Однієї ночі навесні я стояв на варті біля садиби, яку ми захопили. Примхливі пориви вітру гнали у небі Фландрії полчища хмар, десь за ними вгадувався місяць. Упродовж дня мене огортав якийсь неспокій, дошкуляла якась тривога. Тепер, на своєму нічному посту, мені щемно згадувались картини з минулого життя — пані Єва, Деміан… Я стояв, притулившись до тополі, й дивився в збурене небо, просвіти у хмарах, здригаючись від розривів, перетворювалися небавом на плинні вервечки образів. Дивна млявість пульсу, нечутливість шкіри до дощу і вітру, поява іскристої внутрішньої свіжості свідчили: при мені з’явився поводир.

У хмарах привиділося велике місто, де снували мільйони людей, що розтікалися навсібіч широкими просторами. У товкотнечі поміж ними раптом виникла якась божественно-велична постать — з мерехтливими зірками у волоссі, велетенська, мов гора, що рисами нагадувала пані Єву. До неї, немовби до якогось велетенського святилища, стали прямувати юрби людей. Богиня схилилась долу, печать на її чолі світилася.

Здавалося, перед нею раптом постало видіння, вона заплющила очі, і її світле обличчя скривилося від болю. Вона вжахнулася, і з її чола посипалися зірки — тисячі палаючих зірок, які розліталися в чорному небі іскрами навсібіч.