Герман Гессе - Деміан

Одна з таких зірок полетіла до мене з пронизливим звуком — наче шукала мене. І тут вона несподівано з гуркотом розсипалася на тисячі скалок, мене підкинуло догори і жбурнуло на землю. Світ наді мною розколовся…

Мене знайшли поблизу тополі, присипаного землею, із численними ранами.

Я лежав у якомусь підвалі, наді мною гриміли гармати. Потім їхав кудись на підводі, що тряслася безлюдними полями. Здебільшого я спав або впадав у непритомність. Але чим глибше я провалювався у нетямність, тим сильніше відчував, що мене тягне якась сила, що владарює наді мною, і я корився їй…

Я лежав у сараї на соломі, було темно, хтось наступив мені на руку. Але моя душа рвалася кудись далі, мене ще міцніше тягнуло кудись. Мене поклали на підводу, а потім на ноші чи на переносну драбину. Я дедалі сильніше відчував веління рухатися кудись уперед, я не відчував нічого, окрім примусу прибути врешті-решт кудись.

І ось я дістався мети. Була ніч, я був при повній свідомості і щойно лише відчув усю потугу цієї внутрішньої тяги. Лежачи в якомусь приміщенні на підлозі, я несподівано відчув, що вже прибув туди, куди мене кликали. Я озирнувся, поруч із моїм матрацом лежав хтось, і цей невідомий нахилився і подивився на мене. На його чолі проступила печать. То був Макс Деміан.

Я не міг говорити, він також не міг (чи не хотів). Він лише дивився на мене. На його обличчя падало світло від ліхтаря, що висів на стіні. Він посміхався до мене.

Нескінченно довго дивився він мені прямо в очі, повільно наблизивши своє обличчя до мого, так що наші тіла майже торкалися одне одного.

— Сінклере… — прошепотів він.

Я показав очима, що зрозумів його.

Він знову посміхнувся співчутливо.

— Хлопчику… — промовив він посміхаючись.

Його вуста були зовсім поруч із моїми. Він продовжував пошепки.

— Ти ще пам’ятаєш Франца Кромера? — запитав він.

Я підморгнув йому і теж зміг усміхнутися.

— Любий Сінклере, послухай… Я змушений буду зараз піти. Я, можливо, коли-небудь тобі знову знадоблюся — для захисту від Кромера чи ще для чогось… Якщо ти мене покличеш, я прибуду, але вже не так примітивно — верхи чи залізницею. Тобі доведеться прислухатися до себе, і ти побачиш, що я — всередині тебе. Розумієш? І ще одне. Пані Єва просила мене, якщо тобі коли-небудь буде дуже кепсько, передати поцілунок від неї. Заплющ очі, Сінклере…

Я слухняно заплющив очі і відчув легкий поцілунок на своїх вустах, що постійно кровили. А потім я провалився в непам’ять…

Вранці мене розбудили для перев’язок. Нарешті, повністю очумавшись, я хутко повернувся до сусіднього матраца. Там уже лежав незнайомий чоловік, якого я раніше ніколи не бачив…

Перев’язки завдавали мені болю. Все, що відтоді відбувалося зі мною, спричиняло біль. Але коли я іноді знаходив ключ і цілковито занурювався в себе, туди, де в темній порожнечі блукають образи долі, тоді варто було лиш схилитися над цим чорним дзеркалом — і я вже бачив вимріяний образ, який тепер уповні був схожий на нього — мого Друга і Провідника.

Вже не одну тисячу років справедливим залишається твердження, що людина є сама собі пасткою. Біполярна природа, що складається з вищого й нижчого «Я», з розуму й інстинктів, з Духу й матерії, зі свідомого й підсвідомого, проводить людину немовби по лезу меча, і в неї немає жодної можливості уникнути конфлікту між чуттєвим і раціональним.

Від часів Сократа мудреці ламають голови над розв’язанням болісної для людини проблеми вибору шляху, пошуків сенсу буття.

Яскравим прикладом самореалізації подібної індивідуації є роман «Деміан» німецько-швейцарського письменника Германа Гессе, інтелектуальна проза якого значно розширила межі пізнання природи людини, зокрема її можливості щодо самопізнання й самовдосконалення.

Роман створювався у вересні-жовтні 1917 року, проте друком вийшов тільки у 1919-му під псевдонімом Еміль Сінклер. Уже журнальна публікація в «Neue Rundschau» викликала низку здогадок і припущень з приводу того, хто ж приховується за цим ім’ям. Загадка була розгадана, і Гессе, який уже отримав за твір премію ім. Фонтане, що призначалася для молодих письменників, змушений був публічно оголосити про своє авторство, а премію повернути. 1920 року вийшло нове видання «Деміана», цього разу вже з підзаголовком «Історія юності Еміля Сінклера, написана Германом Гессе».