Герман Гессе - Деміан

Радісно йшов я до свого будинку. Ніч ставала прохолодною. По всьому місту горланили студенти і похитуючись розходилися по домівках. Я часто помічав несхожість між їхньою зухвалою веселістю і моїм самотнім життям — часом з почуттям своєї обділеності, а іноді з іронією. Але я ще ніколи не відчував так, як оце сьогодні — спокійно і з таємною силою, — як це мало стосується мене, наскільки далекий від мене цей світ, наскільки він мені чужий. Я згадував мешканців свого рідного міста, літніх, поважних людей, які ностальгійно зітхали за своїми гультяйськими семестрами, немов за райським блаженством, і вихваляли минулі «вольності» своїх студентських років приблизно так, як поети чи романтики згадують дитинство. Скрізь одне і те саме… Скрізь вони шукали «вольність» і «щастя» десь у минулому — тільки від страху, що їм можуть нагадати про їхню власну відповідальність і закликати рухатися своїм власним шляхом. Кілька років поспіль вони пиячили й гуляли, а потім, поопускавши хвости, стали поважними діячами на державній службі. Так, справи наші кепські, вони нікуди не годилися, і ця студентська бездумність була не меншою і не гіршою дурнею, ніж сотні інших безглуздих справ.

Коли я, однак, дістався до свого будинку, який був досить далеко, і ліг спати, всі ці думки розвіялися, а мої помисли зосередилися на таємній мрії, яку обіцяв мені проминулий день. Якщо я сильно цього захочу, то вже завтра зможу побачити матір Деміана… Хай студенти пиячать і розмальовують собі обличчя, хай пропащий світ чекає на свою загибель — що мені до того? Я чекаю лише одного: моя доля от-от вийде мені назустріч у новому образі…

Я проспав міцно аж до пізнього ранку. Новий день настав, мов свято, — таких урочистих днів не було в мене від різдвяних свят мого дитинства. Я був сповнений внутрішнього збудження, але страху не було зовсім. Я відчував, що настав доленосний день. Я бачив і відчував світ навколо себе перетвореним, очікувальним, велелюдним, урочистим. Навіть осінній дощ, що накрапав, був прекрасний, тихий і по-святковому сповнений глибокої радісної музики. Вперше зовнішній світ звучав в один лад з моїм внутрішнім світом — і тоді настає свято душі, тоді хочеться жити. Жодний будинок, жодна вітрина, жодна постать на вулиці не відволікали мене — усе було так, як і мало бути, але без порожнього, буденного і звичного. Була очікувальна природність, я приймав свою долю з благоговійною готовністю. Таким я бачив світ колись — дитиною вранці, на великі свята Різдва чи Великодня. Я не здогадувався, що цей світ ще може бути таким чудовим. Я звик жити самітником і миритися з тим, що смак до всього зовнішнього втрачений, що втрата яскравих кольорів неминуча із втратою дитинства і що за свободу й змужніння душі необхідно платити — відмовою від цього чарівного блиску. Тепер я із захопленням побачив, що все це було тільки приспане й затемнене і що той, хто отримав свободу і відмовився від дитячого щастя, теж може побачити сяйво світу і з тремтінням дивитися на нього дитинними очима.

Нарешті настала мить, коли я знову знайшов той сад у передмісті, де попрощався з Деміаном минулої ночі. За високими, сірими від дощу деревами ховався невеликий будинок — світлий і затишний, із пишними кущами квітів за високими скляними вікнами. А за світлими вікнами — темні стіни кімнат з картинами і книжковими стелажами. Вхідні двері вели прямо до невеликої затишної зали. Мовчазна стара служниця, вся в чорному, з білим фартухом, впустила мене і зняла з мене плащ.

Вона залишила мене в залі самого. Я роззирнувся й одразу ж поринув у свої візії. Вгорі, на темній стіні понад дверима, висіла засклена, в чорній рамі, добре знайома мені картина — мій птах із золотисто-жовтою яструбиною головою, який вилуплюється зі шкаралущі світу. Вражений побаченим, я укляк на місці — на серці в мене стало так радісно і так тремтливо, немовби все, що я коли-небудь робив чи відчував, повернулося в цю мить до мене, як відповідь і здійснення бажань. Блискавично промайнуло безліч картин — я побачив рідний батьківський дім зі старовинним кам’яним гербом над аркою, хлопчика Деміана, який малює цей герб, себе — підлітка, який заплутався у тенетах свого ворога Кромера. Або себе, що малює в тихій шкільній кімнаті птаха своєї туги, — і все-все, аж до цієї миті, знову зазвучало в мені, отримало підтвердження, відповідь, схвалення…

Зволоженими очима дивився я на картину і те ж саме читав у своїй душі. Але раптом мій погляд ковзнув до відчинених дверей — там стояла висока жінка у темній сукні. То була вона…