Герман Гессе - Деміан

Я вже пережив багато станів самотності. Тепер я відчув, що існує глибинна, відокремлена самотність, і вона неминуча.

Я не намагався втішити Пісторіуса. Ми залишилися друзями, але наші стосунки змінилися. Лише один-єдиний раз ми торкнулися цієї теми, вірніше, говорив тільки він.

— Я маю бажання стати священнослужителем — ви це знаєте. Найбільше мені хотілося стати служителем нової релігії, яку дехто з нас передчуває. Але я не зможу ним стати (я це знаю давно, хоча не зізнавався собі в цьому). Я буду здійснювати священнодійства — можливо, на органі, можливо, ще якось інакше. Але я завжди повинен знати: в моїх відчуттях є щось прекрасне і священне — органна музика і таїнство, символ і міф. Мені це потрібно, і я не хочу від цього відмовлятися. В цьому, мабуть, моя слабкість. Було 6 правильніше просто віддатися на волю долі без будь-яких вимог. Але я так не можу; так я не здатен вчинити. Можливо, ви це зможете згодом. Це важко, це єдина у світі справді тяжка річ, мій друже. Я часто про це мріяв, але не можу — мене аж дрижаки беруть, я відчуваю себе тоді таким оголеним і самотнім. Я теж бідна жалюгідна істота, яка потребує дрібку тепла і їжі й іноді хоче відчути близькість собі подібних. Хто справді не хоче нічого, крім своєї долі, — у того вже немає нікого, той цілковито самотній, і довкола нього — тільки холодний космічний простір. Це, знаєте, як Ісус у Гетсиманському саду. Бували на світі мученики, які охоче йшли на хрест, але навіть вони не були героями, не відчували повного звільнення, навіть вони хотіли чогось любого і дорогого для себе — у них були взірці чи якісь ідеали. А той, хто скоряється лише долі, — у того вже немає ні взірців, ні ідеалів — нічого дорогого, нічого втішного. І цим шляхом і треба було 6, власне, рухатися. Такі люди, як я і ви, доволі самотні, але в кожного з нас є ще хтось інший. У нас є ще й таємне задоволення від того, що ми інші, що повстаємо, що хочемо чогось незвичайного. Це теж має відпасти, якщо людина хоче повністю пройти весь шлях. Вона не повинна прагнути стати бунтарем чи зразком. Стати мучеником — таке й уявити собі неможливо…

Авжеж, уявити собі таке неможливо. Однак про це можна було мріяти, це можна було передчувати, про це можна було здогадуватися. Кілька разів, коли випадали тихі години, я дещо з цього відчував. Тоді я заглядав у себе й дивився своїй долі у широко розплющені очі. Вони могли бути сповнені мудрості й шаленства, вони могли випромінювати любов або глибоку злобу — це не мало значення. Нічого з цього не можна було вибирати, нічого з цього не можна було бажати. Обирати можна було тільки себе, свою долю. На якомусь відтинку шляху до цього Пісторіус послугував мені провідником.

У ті дні я метушився, немов сліпий, у мені вирувала буря, кожен крок був немов у прірву.

Я не бачив перед собою нічого, крім безмежного мороку, в якому губилися і тонули всі шляхи, що ними я досі рухався. І в душі своїй я бачив образ, він був схожий на Деміана, в очах його прочитувалася моя доля.

Я написав на клаптику паперу: «Провідник покинув мене. Я в пітьмі. Я сам не можу зробити ані кроку. Допоможи мені!»

Я хотів послати цей листок Деміану, але не послав. Кожного разу, коли я хотів так зробити, мені це здавалося примітивним і безглуздим. Але оту свою маленьку молитву я знав напам’ять і часто повторював її про себе. Вона супроводжувала мене скрізь. Я став відчувати, що це таке — молитва.

Моє навчання у пансіоні завершувалося. На вакаціях мені потрібно було здійснити подорож, як це замислив мій батько, а потім треба було вступати до університету. На який факультет — я ще не знав. Мені хотілось вивчати хоч протягом семестру філософію. Все інше мене б також влаштувало.

Якось на канікулах я гуляючи підійшов до будинку, в якому кілька років тому мешкав Макс Деміан з матір’ю. В саду помітив якусь стареньку жіночку, заговорив з нею і довідався, що будинок належить їй. Я запитав про родину Деміана. Вона добре пам’ятала їх, однак де вони мешкають тепер, не знала. Помітивши мою зацікавленість, вона завела мене до будинку, дістала альбом у шкіряній обкладинці і показала мені світлину матері Деміана. Я вже майже забув про неї. Та коли глянув на фото, моє серце завмерло. То був мій вимріяний образ! Це була вона — високого, майже чоловічого зросту. Вона була дуже схожа на свого сина. В її обличчі було щось суворе і глибоко пристрасне, вона була вродлива, спокуслива, гарна і неприступна, мати, доля і кохана — такою вона була…