Герман Гессе - Деміан

Цей Кнауер згодом зник — якось непомітно з мого обрію. Власне, з ним непотрібні були вже жодні порозуміння. Чого не можна було сказати про Пісторіуса, із моїм знайомцем я до кінця свого навчання набував якогось особливого досвіду.

І найчеснішій людині трапляється іноді вступати в конфлікт із такими безперечними чеснотами, як шанобливість чи вдячність. Кожному судилося зробити щось таке, що віддаляло його від батьків, від друзів. Кожному судилося відчути коли-небудь суворість самотності. Правда, більшість людей не терпить її і невдовзі прагне сховатися за чиюсь спину. Власне, від своїх батьків та від їхнього світу в цій жорстокій борні я не відірвався, а скорше віддалявся і відчужувався — повільно, майже непомітно. Певна річ, я жалкував, часто це привносило відчуття гіркоти у дні приїзду додому, але я не брав це надто близько до серця — усе це якось можна було витримати.

Однак там, де ми виявляємо шанобу і повагу не за звичаєм, а з власного бажання, там, де ми були чиїмись учнями чи друзями за покликом серця, — якою гіркою і жахливою може стати мить, коли ми помічаємо, що якийсь несподіваний порух нашого єства відтручує нас від того, кого ми нещодавно так любили. Тоді кожна думка, що відкидає колишнього друга і навчителя, пронизує своїм отруєним жалом наше серце, і кожен наш оборонний випад спрямовується проти нас самих. Тому, хто колись не сумнівався у своїй моральності, на думку раптом приходять ганебні слова: «віроломство» і «невдячність». І перелякана душа боязко тікає у затишні долини чеснот свого дитинства і ніяк не може повірити, що й цей розрив мав відбутися, і цей зв’язок має бути обірваний…

Мало-помалу якесь відчуття в мені повставало проти того, щоб повсякчас визнавати верховенство Пісторіуса. Дружба з ним, його поради, його розрада, його близькість були найважливішим з того, що сталось зі мною останнім часом. За його посередництва зі мною наче розмовляв Бог. З його вуст мої сни поверталися до мене проясненими, витлумаченими. Він дарував мені мужність бути самим собою. І ось я — гай-гай! — відчув у собі повільно зрослий опір. Мені вчувалось надто багато повчання в його словах, і здавалося, що він розуміє лише якусь частку мене.

Певна річ, що ніяких суперечок чи сцен, якогось зведення порахунків з ним — нічого такого не було. Я сказав йому лише одне-єдине, безневинне, по суті, слово. Але то й була та мить, коли якась ілюзія порозуміння між нами розсипалася на кольорові скалки.

Таке передчуття гнітило мене вже деякий час, але увиразнилося воно якоїсь неділі. В старовинному кабінеті Пісторіуса ми лежали на підлозі перед вогнем каміна, він розповідав про таїнства і релігії, які вивчав, розмірковував про ймовірне майбутнє цих вірувань. А мені все це здавалося радше цікавим і кумедним, ніж життєво важливим. Мені вчувалася в його розмірковуваннях якась суха вченість, втомливе копирсання в рештках колишніх світів. І несподівано мене охопила відраза до всього цього — до культів, міфології, до цієї мозаїки віровчень, відомих нам за переказами.

— Пісторіусе, — промовив я з якоюсь злістю, що вирвалася з мене і була несподіваною й для мене самого. — Ви вже б краще розповіли мені про якийсь свій сон, який приснився вам уночі. Те, що ви зараз розповідаєте, це… це якісь викопні старожитності…

Нічого подібного він ніколи від мене не чув. Я й сам тої ж миті із соромом і страхом відчув, що випущена мною стріла потрапила в самісіньке серце. Те, чим я зараз глузливо, в гострій формі, дорікнув йому, він іноді сам дорікав собі іронічним тоном.

Він це миттєво вловив і одразу замовк. Я подивився на нього з острахом і побачив, що він страшенно зблід.

Після тривалої важкої паузи він підкинув дров у вогонь і тихо проказав:

— Ви абсолютно праві, Сінклере. Ви розумний хлопець. Я не обтяжуватиму вас антикварністю.

Мені на очі навернулися сльози — я хотів сказати йому щось тепле, вибачитись, запевнити його у своїй любові, у своїй щирій вдячності. Мені приходили на думку зворушливі слова, але вимовити їх я чомусь не міг. Я продовжував тупо лежати, дивився у вогонь і мовчав. І він також. Ми лежали, а вогонь догорав і спадав, і з кожним спалахом полум’я я відчував, як гасне й відлітає щось прекрасне, глибоке, що вже ніколи не зможе повернутися.

— Боюся, що ви мене неправильно зрозуміли… — вичавив я із себе здавленим, хрипким голосом. Ці дурні, безглузді слова зірвалися з язика мимоволі, немовби я читав уголос якусь фразу з газетної статті.