Герман Гессе - Деміан

— Я зрозумів вас абсолютно правильно, — тихо сказав Пісторіус. — Ви маєте рацію. — Він почекав, а потім повільно додав: — Наскільки взагалі хтось може бути правим перед іншим.

«Ні, ні! — волало в мені. Я не правий!»

Але я не зміг нічого додати. Я знав, що єдиним своїм слівцем я вказав йому на дуже істотну слабкість, на його рану й ваду. Я торкнувся того пункту, в якому він і сам не міг собі довіряти. Його ідеал був «антикварним», у своїх пошуках він оглядався назад, він був романтиком. І я раптом глибоко збагнув: саме тим, чим Пісторіус був для мене, він не міг бути для себе самого. Саме те, що він дав мені, він не міг дати самому собі. Він вивів мене на шлях, на якому я повинен був обігнати його, поводиря, а відтак — полишити.

Бог знає, як зроджуються отакі слова! Я навіть подумати не хотів чогось поганого, у мене не було жодного передчуття катастрофи. Я щось бовкнув, чого сам у ту мить, коли зробив це, не відав, піддавшись маленькій, трохи смішній, трохи єхидній примсі. А воно виявилося доленосним. Я допустив дрібну, неуважну грубість — а для нього це стало присудом.

О, як мені хотілося тоді, щоб він розізлився, став захищатися, щоб напосівся на мене! Але нічого подібного не сталося — я сам мав пережити драму в своїй душі. Він міг би й посміхнутися, якби був спроможний. Те, що він не зміг цього зробити, — найкраще свідчило, наскільки глибоко я зачепив його.

І те, що Пісторіус так покірно прийняв удар від мене — свого нахабного і невдячного учня, і те, що він промовчав і визнав мою правоту, — це зробило мене ненависним самому собі, у стократ збільшило мою необачність. Завдаючи удару, я цілив у сильну боєздатну особистість, а переді мною опинилася тиха, стражденна, беззахисна душа, котра мовчки здалася…

Ми ще якийсь час лежали перед згаслим полум'ям. Кожна жаринка чи обвуглена головешка викликали в моїй пам’яті щасливі, чудові, розкішні години й дедалі більше примножували моє зобов’язання, мою провину перед Пісторіусом.

Нарешті я не витримав — устав і пішов геть. Я довго стояв перед його дверима, затримався на темних сходах, а відтак ще довго стовбичив на вулиці перед входом: а раптом він вийде за мною? Кінець кінцем я поплентався і довго блукав вулицями, передмістям, парком і лісом — аж до самого вечора. Отоді я вперше відчув «Каїнову печать» на своєму чолі.

Замислюватися я став лише згодом. Усі мої думки прагнули звинуватити мене і захистити Пісторіуса. Але все закінчилося навпаки. Тисячу разів я пошкодував за своє дурне необачне слово. От би відкликати його назад… Але воно вже було сказане. Лише тепер мені вдалося зрозуміти Пісторіуса, вибудувати перед собою всю його мрію. Мрія ця полягала в тому, щоб стати проповідником, проголосити нову релігію, дати нові форми возвеличення, любові й поклоніння, побудувати нові символи.

Але не такою була його внутрішня сила, не такою була його земна роль. Він затишно почувався саме в минулому, занадто добре знався на ньому, багато читав про Єгипет та Індію, про Митру й Абраксаса. Його любов була прив’язана до образів, які земля вже бачила. А в глибині душі він, напевно, сам знав, що нове має бути новим для сьогоднішніх людей, що воно б’є фонтаном зі свіжого ґрунту, а не черпається з колекцій і книгозбірень. Його місія полягала, можливо, в тому, щоб допомагати людям, приводячи їх до самих себе, як це він зробив зі мною. Але не в тому, щоб давати їм щось нечуване — нових богів.

І тут мене несподівано осяйнуло: кожен має свою «роль». Але ні для кого немає такої, яку б він міг вибрати сам, описати й виконувати, як йому заманеться. Отже, неправильно бажати нових богів? Як і бажати дати щось світові? Ніякого, абсолютно ніякого зобов’язання не існує для тих людей, що прокинулися, окрім одного — шукати себе, зміцнюватися в собі, намацувати свій власний шлях, куди б він не провадив. Це мене глибоко вразило, бо таким був для мене підсумок пережитого.

Раніше я часто грався образами майбутнього, приміряв ролі, які могли бути призначені мені, — наприклад, поета (яку я, можливо, частково втілював у словах, але насправді уявив тільки тепер). А можливо, провісника чи мага, чи ще когось. Але все це було дурнею. Я не для того з’явився на світ, щоб складати вірші, щоб провіщати, щоб малювати картини. Ні я, ні будь-хто інший не з’являється для цього на світ. Усе виходить тільки мимохідь. Справжнє покликання кожної людини полягає тільки в одному — прийти до самої себе. Ким би вона зрештою не стала — поетом, божевільним чи пророком, — це, врешті-решт, не так уже й важливо. Істинна мета для кожного тільки одна — прийти до самого себе. Людина може закінчити свій шлях як поет чи божевільний, пророк або злочинець — не її це справа. Справою кожного є знайти свою власну долю, не будь-яку, а свою, і віддатися їй уловні — неподільно і непохитно. Все інше — це половинчастість, це спроба втекти, це відхід кудись на протоптані стежки, це пристосуванство і страх перед власною сутністю. Ця нова дійсність, про яку я не раз здогадувався, яку я, можливо, часто вже втілював у слова, але насправді побачив тільки тепер, поставала переді мною у всій своїй острашливій величній сакральності. Я — це поштовх природи у невідомість, у нове, або в нікуди, і зробити цей стрибок з безодні дієвим, відчути в собі його волю і повністю перетворити її на власну — тільки в цьому полягає моє покликання. Тільки в цьому!