Луиза Олкотт - Маленькі жінки. Частина 1

– А ну викладайте, що там накоїв цей хлопчисько? І не здумайте його вигороджувати. Я відразу зрозумів, що він накоїв. Бачили б ви його, коли він повернувся. Але я не зміг витягнути з цього негідника ні слова. А коли я сказав, що все одно витрясу з нього правду, він втік і зачинився у себе в кімнаті.

– Він недобре вчинив, але ми пробачили його. А потім… – Джо спіткнулася на слові. – Ми обіцяли один одному, що нікому не станемо розповідати про це.

– Я бачу, він добре влаштувався, зручно, – невдоволено промовив пан Лоуренс. – Ви пожаліли його, а він тепер прикривається обіцянкою зберігати таємницю. Ні, я так вважаю: якщо завинив, постарайся понести покарання. Тож викладайте, Джо. Я не хочу, щоб мене дурили, – голос пана Лоуренса звучав настільки різко, а вигляд у нього був такий суворий, що найбільше Джо хотілося втекти додому. Але вона сиділа на верхній сходинці драбини, а пан Лоуренс стояв біля її підніжжя, і шлях до відступу був відрізаний.

– Але в тому-то й біда, пане, що і я не можу вам нічого сказати. Мама заборонила нам це. Лорі в усьому зізнався, і ми його пробачили. Він і так вже достатньо покараний. А мовчати ми домовилися зовсім не для того, щоб його вигородити. Тут замішані інші особи. Прошу вас, повірте мені на слово. Якщо ви втрутитеся, все тільки ускладниться. Є тут і частка моєї вини. Але що було, те вже пройшло. Краще забудьмо про це й поговоримо про якусь книжку.

– До біса книжки! – заревів пан Лоуренс. – Ану злізайте вниз і дайте мені чесне слово, що мій лобуряка не вчинив нічого ганебного або непростимого. Але якщо це не так, я відшмагаю його власними руками, і навіть ви його не врятуєте.

Загроза була серйозною, але Джо і тут не розгубилася. Вона не сумнівалася, що при всій запальності старий джентльмен ніколи не підніме руки на Лорі. Джо спустилася вниз і покірно повідала про жарт Лорі рівно стільки, скільки це дозволяло не втручатися у справи Мег та пана Брука.

– Гм-м-м, – задумливо промимрив пан Лоуренс, – це інша річ. Виходить, він мовчав не з упертості, а тому що обіцяв не розголошувати чужої таємниці. Ну, тоді я готовий пробачити його.

Дивлячись на старого, Джо із подивом помітила, що його обличчя враз просвітліло. Тепер у пана Лоуренса був такий вигляд, ніби провівши кілька годин поспіль у задушливій кімнаті, він, нарешті, вийшов на вулицю.

– Знаєте, – довірливо додав старий джентльмен, – мені ж із ним нелегко доводиться. Він такий впертий…

– Я теж, – підхопила Джо, – але іноді добре слово на мене діє сильніше, ніж погрози.

– Ви хочете сказати, що я недостатньо добрий до нього? – запитав пан Лоуренс.

– О, ні, що ви, пане! Іноді ви навіть занадто добрі. Але от коли він чимось дратує вас, ви вчиняєте надто суворо. Хіба я не права, пане?

Зважившись на відвертість, Джо випалила свою тираду з найбільш бравим виглядом, на який була здатна, хоча жижки у неї трусилися від страху. Вислухавши її, старий джентльмен спересердя зірвав з себе окуляри і, кинувши їх на стіл, вигукнув:

– Ви абсолютно праві, моя дорога дівчинко! Якщо б ви знали, як я люблю цього хлопця! Так, часом він мене дратує, і тоді я зриваюся. Прямо не знаю, що з собою вдіяти. Боюся, добром наші сварки не закінчаться.

– Ви маєте рацію, пане. Відверто кажучи, він збирається втекти від вас.

Ледве промовивши це, Джо вже пошкодувала про свою відвертість. Варто було панові Лоуренсу почути про втечу, як він безпорадно опустився на стілець і з занепокоєнням подивився на портрет вродливого юнака, що висів над письмовим столом. Це був батько Лорі, в юності він справді втік і одружився проти волі батька. І тут Джо із соромом подумала, що роз’ятрила стару рану пана Лоуренса.

– Але не турбуйтеся, пане, – спохопилася вона. – Лорі дуже прив’язаний до вас. Він може втекти, тільки якщо дуже образиться на вас. Він тільки погрожує, що втече. Чесно кажучи, мені теж хочеться втекти, – зі смішком додала вона. – У всякому разі, з того часу, як я постригла собі волосся. Тож, якщо ми втечемо, то разом. І тоді, пане Лоуренсе, вам доведеться шукати одразу двох хлопчиків. Напевно, ви знайдете нас на кораблі, який відправиться до Індії.

Почувши її сміх, пан Лоуренс трохи заспокоївся.

– І не соромно вам так лякати бідного старого? – ласкаво звернувся він до неї. – Хай благословить Бог дівчаток і хлопчиків! Знаєте, – задумливо додав він, легенько поплескавши Джо по щоці, – іноді мені здається, що всі ви тільки для того й існуєте на світі, щоб псувати нам нерви. І все-таки без вас життя позбулося б будь-якого сенсу, – сказавши це, пан Лоуренс мить помовчав, – А тепер ось що, – знову звернувся він до Джо. – Ідіть і приведіть цього впертого вниз. Скажіть, що все в порядку. Я чекаю його обідати і прошу не розігрувати більше роль трагічного героя, бо в такому разі він виглядатиме дуже смішно, і мені, замість того, щоб їсти, доведеться сміятися.