Луиза Олкотт - Маленькі жінки. Частина 1

– Він не піде, пане, – чесно відповіла Джо. – Він дуже образився. Адже Лорі пояснював вам, що змушений мовчати, а ви не повірили. А найбільше його образило, що ви погрожували витрусити з нього правду, – Джо сподівалася зворушити пана Лоуренса, але справа обернулася ще краще. Пан Лоуренс уважно подивився на неї, розреготався, і Джо зрозуміла, що старалася не дарма.

– Дуже жаль… що… – промовив крізь сміх старий джентльмен. – Що, на щастя моє, що він сам мене у відповідь як слід не струснув. Ну, викладайте, як я можу заслужити його прощення?

– Якщо ви питаєте моєї поради, то я б, пане, на вашому місці написала йому коротку записку. Він каже, що все одно не спуститься, поки ви не вибачитеся перед ним. Він задумав якусь дурну втечу до Вашингтона. Але ваша записка швидко приведе його до тями, і він, як миленький, спуститься обідати. Запевняю, в Лорі вистачить почуття гумору, він все зрозуміє правильно. Я сама віднесу йому записку, а вже коли він заспокоїться, то вправлю йому як слід мізки.

Пан Лоуренс пильно подивився на Джо, а потім надів окуляри й сказав:

– Ну і хитрюга ж ви. Втім, вам і Бет я дозволяю водити себе за ніс. Нумо, дайте мені листок паперу, і владнаємо нарешті цю дурну сварку.

Пан Лоуренс склав записку за всіма правилами етикету. Коротке послання було написано саме так, як прийнято було звертатися до джентльмена, якщо ви мимоволі образили його. Джо схопила записку і, поцілувавши пана Лоуренса в лису маківку, побігла нагору. Підсунувши листок під двері кімнати Лорі, вона крикнула, що радить йому помиритися. Потім, не чекаючи, поки він дочитає до кінця, спустилася вниз. Результат не забарився. Незабаром двері нагорі відчинилися, а ще кілька секунд потому Лорі з’їхав по перилах вниз і постав перед Джо, мов янгол у тілі.

– Ось що, Джо. Вкотре ти мені доводиш, який ти дивовижний друг. Тобі від нього, мабуть, добре перепало?

– Та ні. Він, взагалі-то, поводився дуже мудро.

– Вибач мені, Джо. Розумієш, сьогодні на мене ніби цілий світ накинувся, і навіть ти не захотіла на мене дивитися, коли я був у вас вдома. Ось я й вирішив втекти куди-небудь, – винувато сказав він.

– Ну, ну, моя дитино, – глузливо відповіла Джо, – ти вже спокутував свій гріх, почнімо все спочатку.

– Мені іноді здається, ніби я тільки те й роблю, що починаю спочатку. Коли я був маленький, я так робив із зошитами. Почну, забрудню сторінку й беру новий зошит. Але так нічого не досягнеш. Не можна все життя почати з початку, – сумно сказав він.

– Знаєш, йди краще обідати, – порадила Джо. – Я чула, що їжа найкраще виліковує чоловіків від меланхолії. Голодні чоловіки вічно впадають в тугу.

Із цими словами Джо помахала йому рукою й вислизнула на вулицю. Лорі ж пішов до їдальні. Дід зустрів його дуже ласкаво й до кінця дня надавав йому мало не королівські почесті. Так розсіялися останні хмари, й тепер всі вирішили, що про витівку Лорі, справді, можна забути. У всій цій історії лише одна людина не могла переступити через себе. Це була Мег. О, вона, зрозуміло, давно забула б усе, якби мова йшла просто про невдалий або навіть жорстокий жарт, але ось про пана Бруку вона забути не могла.

Мег рідко вимовляла це ім’я вголос, хоч воно постійно крутилося в неї в голові та навіть приходило уві снах. І ось одного разу Джо, яка шукала по всьому будинку марку, щоб відправити листа, відкрила ящик столу Мег. Замість цього вона знайшла папірець, де було написано: «Пані Джон Брук». У Джо вирвався стогін, і вона спересердя кинула папірець у вогонь, зрозумівши, що витівка Лорі лише наблизила той пекельний день, якого вона так боялася.

Ніби після тривалого шторму нарешті сімейство Марч спіткали теплі, сонячні дні. Хворі швидко видужували. Ось уже й пан Марч в останньому своєму листі повідомив, що в січні повернеться додому. Бет, щoправда, була ще дуже слабка, але почувалася значно краще. Денні години вона проводила на дивані у вітальні, де спочатку гралася з помітно підрослими кошенятами, а потім шила наряди для ляльок, які, за її словами, абсолютно обносилися. Бет ще погано трималася на ногах, і Джо охоче носила її на руках по всьому будинку. А Мег з таким старанням готувала для неї обіди, що, здається, зовсім забула про свої випещені руки і, стоячи біля кухонної плити, з воістину королівською щедрістю обпікала пальці об розпечені каструлі та сковорідки. Повернувшись додому, Емі вирішила продемонструвати чудесні властивості каблучки з бірюзою. Тож влаштувала цілий феєрверк самопожертви, і, як наслідок, майже всі шедеври її образотворчого мистецтва та інші скарби були подаровані матері й сестрам.