Луиза Олкотт - Маленькі жінки. Частина 1

– Ну й гарячі ж ви обидва! – вигукнула Джо. – І як, дозволь запитати, ти збираєшся вчинити в цій ситуації?

– Гадаю, йому слід вибачитися переді мною, – поважно відповів Лорі, – адже він образив мене недовірою. Я йому відразу сказав, що не можу нічого пояснити, тому що це секрет.

– Але ти ж розумієш, що твій дідусь ніколи не вибачатиметься.

– Значить, я не піду вниз.

– Знаєш, Тедді, я тут подумала… А може, вчинимо ось як. Поступися йому, а я все сама поясню панові Лоуренсу. Не сидіти ж тобі все життя у своїй кімнаті?

– А я й не збираюся тут довго сидіти. Ще трохи почекаю, а потім втечу з дому. Кудись поїду. Коли я зникну, він одразу зрозуміє, що винен.

– Він щось, може, і зрозуміє, але ти не маєш права так хвилювати його.

– Та перестань вже повчати мене! Я хочу з’їздити до Вашингтона, до Брука. Хоч трохи розвіюсь та відпочину від всіх цих колотнеч.

– Як би мені хотілося теж поїхати! – мрійливо вигукнула Джо, зовсім забувши, що говорила секунду назад з приводу задуму Лорі.

– То поїхали разом! А що? – надихнувся Лорі. – Уявляєш, як твій тато зрадіє? А я трохи розворушу старого Брука. Це буде прекрасно. Збирайся, Джо. Залишимо їм записку, щоб не хвилювалися, і в дорогу. Грошей у мене вистачить, тобі, до того ж, теж корисно розвіятися, і, головне, ти ж не робиш нічого поганого. Ти їдеш провідати батька.

Чим більше говорив Лорі, тим сильніше Джо захоплювала ця ідея. За час хвороби сестри її вкрай змучила робота по дому. Крім того, вона майже весь час проводила в чотирьох стінах, і тепер її буйна душа жадала змін і нових вражень. Можливість побачити тата ще до того, як він повернеться додому, представлялася їй зовсім чудовою! Очі її спалахнули, і вона мрійливо подивилася у вікно. Але погляд Джо тут же впав на старий будинок, що темнів за огорожею, і замість згоди, що майже вирвалася з її вуст, вона сумно сказала:

– Якби я була хлопчиком, я б обов’язково з тобою втекла. Уявляю, як ми чудово б провели час! Але, на жаль, я народилася дівчинкою і маю дотримуватися пристойності. Не вмовляй мене, Тедді. Я залишуся вдома. Та й взагалі, це божевільна витівка.

– Ха! Я не сумнівався, що ти так скажеш! – крикнув Лорі, якого боязкість Джо дратувала не на жарт.

– Ну що ти вже! Навіщо труїти мені душу? Сам же бачиш, як мені хотілося б поїхати. Але, на жаль, такі прогулянки не для дівчинки з пристойної сім’ї. Крім того, я прийшла сюди відновити мир і справедливість, а ти мене штовхаєш на нові безумства.

– Якби мені так відповіла Мег, я нітрохи б не здивувався, але від тебе, Джо, я очікував більшої сміливості, – глузливо відповів Лорі, якого відмова Джо не на жарт засмутила.

– Дай мені спокій, нестерпне хлопчисько, – без тіні образи відповіла Джо. – Присядь на хвилинку й вислухай мене уважно. Сподіваюся, це допоможе тобі усвідомити свої гріхи, а заодно й не намагатися долучити до числа грішників мене. От скажи, якщо я переконаю твого дідуся вибачитися, ти не станеш тікати з дому?

– Звичайно. Але тобі це не вдасться, – сказав Лорі. Він і сам був не проти помиритися, але образа здавалася йому занадто серйозною, щоб просто так піти на поступки.

– Зуміла впоратися з молодим, вже якось справлюся і зі старим, – пробурмотіла Джо й, залишивши Лорі вивчати схему залізничних ліній Сполучених Штатів, вийшла з кімнати.

Підійшовши до дверей кімнати пана Лоуренса, вона постукала.

– Заходьте, – негайно пролунало у відповідь, і Джо здалося, що голос старого джентльмена звучить трохи суворіше, ніж звичайно.

– Це я, пане Лоуренсе, – сказала Джо, рішуче переступаючи поріг кімнати, – я хочу повернути книжки.

Старий джентльмен був явно роздратований, але з усіх сил намагався приховати це від Джо.

– Візьміть ще що-небудь, – якомога привітніше запропонував він.

– Із задоволенням, пане Лоуренс. Мені так сподобався цей Сем. Тепер я не заспокоюся, поки не прочитаю другий том.

Джо пам’ятала, як розхвалював їй пан Лоуренс «Семюела Джонсона» Босуелла [26] Джеймс Боссуелл (1740–1795) – шотландський мемуарист, який найбільше прославився своєю біографією – «Життям Семуеля Джонсона» (1791). , і сподівалася, що її захоплений відгук пом’якшить гнів старого джентльмена. Обличчя пана Лоуренса, й справді, дещо подобрішало, він люб’язно підкотив драбину до того стелажу, де стояли твори Босуелла, і Джо швидко подерлася нагору. Вдаючи, що вишукує потрібний том, Джо гарячково обмірковувала, як би їй перевести розмову на потрібну тему. Раптом пан Лоуренс, який досі ходив по кімнаті, різко повернувся до Джо. Вона здригнулася від несподіванки, і том Босуелла з гуркотом впав на підлогу. Враз пан Лоуренс сказав: