Луиза Олкотт: Маленькі чоловіки

Під ним виявився розкішний наряд. Бесс вдягнули як придворну даму – в атласну сукню, до якого був пристебнутий довгий рожевий шовковий шлейф. Хресна наділа на Попелюшку корону з рожевим і білим пір’ям і дала їй пару туфельок зі срібного паперу. Дівчинка вдягла їх і, піднявши спідницю, звернулася до публіки:

– Це мої клишталеві туфельки! Які вони гарненькі, плавда?

Вона була в такому захопленні від них, що неохоче повернулася до своєї ролі:

– Але у мене немає екіпажу, мамо!

– Він зараз приїде! – вигукнула Нен і так змахнула жезлом, що ледве не збила корону з голови принцеси.

І тут настав найефектніший момент вистави. Спочатку глядачі побачили мотузку, яка тягнулася по підлозі. Потім Еміль голосно скомандував за сценою: «Нахиляй!», а Сайлес пробасив: «Тримай так!», і мотузка натяглася, почувся сміх, і з’явилися чотири величезні сірі щури з тремтячими ногами і досить дивними хвостами, але з чудовими мордочками, на яких, як справжні очі, блищали великі чорні бісеринки.

Вони везли або, вірніше, удавали, що везуть, чудовий екіпаж, зроблений з половини гігантського гарбуза Роба. Він стояв на колесах від візка Тедді, пофарбованих жовтою фарбою під колір карети. Попереду було влаштовано сидіння, на якому розташувався гарненький маленький кучер у білій перуці з вати, трикутному капелюсі, червоних панталонах і прикрашеному позументами жупані. Він так голосно плескав довгим бичем і так сильно натягував віжки, що його коні найнатуральнішим чином підіймалися на диби. Кучером був Тедді. Коли він із сяючим від захвату личком глянув на публіку, всі мимоволі зааплодували йому, а дядько Тедді сказав:

– Якби я зустрів такого чудового кучера, то найняв би його негайно!

Екіпаж зупинився. Хрещена мати посадила в нього Попелюшку, і та поїхала, пославши публіці повітряний поцілунок. Її кришталеві черевички стирчали попереду, а рожевий шлейф тягнувся позаду, бо за всієї елегантності екіпажу він все-таки був трохи затісний для її високості.

Друга дія відкрилася балом, на якому були присутні Нен і Дейзі, оздоблені, як павичі. Особливо добре зображувала старшу сестру Нен, яка, походжаючи залом палацу, кидала зневажливі погляди на уявних дам. Принц сидів на самоті на вельми нестійкому троні й, поглядаючи з-під величної корони, крутив шпагою і з захопленням дивився на розетки своїх черевиків.

Коли увійшла Попелюшка, він вигукнув:

– О, хто це? – й одразу запросив її танцювати, а сестри нахмурились і стали дивитися в бік.

Чарівна парочка танцювала дуже гарно. Правда, шлейф принцеси дуже заважав їй, а принц Роб кілька разів спотикався об свою шпагу, але танцюристи успішно подолали всі труднощі.

– Зніми з ноги туфельку, – шепнула пані Джо, коли після закінчення танцю дама хотіла сісти.

– О, я й забула, – сказала Попелюшка і, знявши срібну туфельку, акуратно поставила її посеред сцени.

– Ну, тепер ти повинен відшукувати мене! – крикнула вона принцу й побігла, а він, схопивши туфлю, кинувся за нею.

У третій дії з’являється, як відомо, герольд з туфелькою. Герольдом був Тедді в тому ж самому костюмі кучера. Він засурмив у ріжок, і пихаті сестри спробували надіти туфельку. Нен навіть удала, що хоче відрізати собі великий палець ножем для паперу, і так добре виконала цю операцію, що герольд злякався й попросив її бути обережніше.

Потім покликали Попелюшку. Вона прийшла, приміряла туфельку і, коли та прийшлася їй впору, крикнула:

– Я плинцеса!

Дейзі заплакала й почала просити в неї вибачення, а Нен, яка любила трагічні сцени, трошки змінила п’єсу і в удаваній непритомності впала на підлогу, де і пролежала до кінця, з великим інтересом спостерігаючи виставу.

До фіналу залишалося вже трошки. Негайно ж вбіг принц, впав на коліна й гаряче поцілував руку Попелюшки, а герольд так голосно засурмив у ріг, що мало не оглушив усіх присутніх.

Не встигла опуститися завіса, як принцеса втекла зі сцени до батька з криком:

– Тату, ну як, чи добле я глала?

А принц і герольд, озброївшись бляшаним ріжком і дерев’яною шаблею, почали фехтувати.

– Все було чудово! – в один голос повторювали глядачі, обсипаючи похвалами артистів.

Коли шум затих, з’явився Нет зі своєю скрипкою.

– Т-с-с! Тихіше! – закричали діти.

Все замовкло, і Нет заграв.

Баери думали, що він вибере якусь з минулих, добре розучених п’єс, але, на свій подив, почули нову, чарівну мелодію, яку Нет грав так впевнено і з таким почуттям, що вони з подивом переглянулися, не вірячи своїм вухам. Це була одна з тих пісень без слів, які зачіпають серце, розповідають про тихі сімейних радощі й надії й приносять слухачам найвищу насолоду. Тітка Мег поклала голову на плече Демі, бабуся витерла очі, а пані Джо глянула на пана Лорі й шепнула: