Луиза Олкотт: Маленькі чоловіки

– Хто може відповісти на це запитання? – пан Баер глянув передовсім на хлопчиків, що краще за інших знали історію.

– Я можу, – сказав Демі. – Пілігрими.

– А чому? – запитав Роб, не чекаючи, щоб йому пояснили, хто такі «пілігрими».

– Я забув, – чесно відповів Демі.

– Здається, тому, що коли вони мало не вмирали з голоду, в них дуже добре вродив хліб. І тоді вони сказали: «Подякуємо за це Богу» – й придумали свято, День подяки, – сказав Ден, якого цікавила історія мужніх пілігримів.

– Добре. Ніяк не думав, що ти можеш запам’ятати що-небудь, крім відомостей з природознавства, – похвалив Дена тато Баер.

– Ну, тепер ти зрозумів, Робе? – запитала пані Джо.

– Ні, не зрозумів. Я думав, що «пілігрими» – це такі великі птахи, які живуть на скелях. Вони намальовані в книжці Демі.

– Він каже про пінгвінів. Ну ти й гусак! – і Демі, відкинувшись на спинку стільця, голосно зареготав.

– Не смійся над ним, а краще поясни йому, якщо можеш, – сказав пан Баер, додавши Робу ще соусу з брусниці, щоб утішити його.

– Добре, – й Демі, зібравшись із думками, почав розповідати про пілігримів, які, напевно, усміхнулися б, якби могли почути його версію. – Річ у тім, Робе, що деякі англійці не любили короля або щось на кшталт цього. І вони сіли на кораблі й поїхали в цю країну. Тут була прірва індіанців, і ведмедів, і диких звірів, і вони жили в фортецях.

– Ведмеді? – уточнив Роб, який слухав з великим інтересом.

– Ні, пілігрими, бо індіанці на них часто нападали. У них було дуже мало їжі, й вони ходили до церкви з рушницями, й багато хто з них помер. Вони зійшли з кораблів поблизу скелі, яка називається Плімутською. Тітка Джо бачила її й доторкалася до неї. Пілігрими вбили всіх індіанців і розбагатіли, й повісили всіх чаклунок, і були дуже хороші. Мій прапрапрапрадід приїхав сюди на одному з цих кораблів, який називався «Мейфлауер». І вони влаштували свято, День подяки, і ми святкуємо його щороку, і я це дуже люблю… Будь ласка, дайте мені ще трошки індички.

– Вважаю, що з Демі вийде історик: він так ясно й докладно викладає події, – з усмішкою сказав дружині дядько Фриц, відрізаючи нащадку пілігримів третій шматок індички.

– Я мав впевненість, що на День подяки можна їсти скільки хочеш, а Франц каже, що не можна, – невдоволено буркнув Надутий Качан.

– Франц має рацію. Не їж занадто багато, а то ти не зможеш брати участь у сюрпризі, – сказала пані Джо.

– Я постараюся. Але всі багато їдять у це свято, і це подобається мені більше, ніж утримуватися від їжі, – завважив Надутий Качан. Він дотримувався народного повір’я, за яким в День подяки потрібно їсти якомога більше, мало не до розладу шлунка й головного болю.

– Ну, мої пілігрими, не підіймайте великої метушні, побережіть себе для вечора, – сказала пані Джо, коли розлили сидр, і обід закінчився проголошенням тосту за загальне здоров’я.

– Я заберу з собою дітей і поїду з ними кататися, це буде найкраще, – сказав пан Баер. – А ти відпочинь, моя дорога, а то до вечора зовсім знесилишся.

Так і зробили. Всі наділи пальта й капелюхи та поїхали кататися, залишивши пані Баер відпочивати.

Чай пили раніше, ніж зазвичай. Після нього повторилося причісування й миття рук, а потім діти стали з нетерпінням чекати гостей. Мали бути тільки свої: свята завжди справлялися у Баерів у сімейному колі.

Приїхали пан та пані Марч з тіткою Мег, милою й красивою, попри траурну сукню й чепчик вдови, що обрамляв її спокійне обличчя, дядько Тедді з тіткою Емі й принцесою Бесс, яка була більше ніж будь-коли схожа на вінценосну особу – у блакитному, як небо, платтячку та з величезним букетом оранжерейних квітів. Вона встромила по квітці в петличку кожному хлопчикові, що додало їм ще більш елегантного і святкового вигляду.

Тільки один гість був незнайомий і його Баерам представив дядько Тедді:

– Це пан Хайд. Він розпитував мене про Дені, тож я запропонував йому приїхати до вас і переконатися самому, наскільки хлопчик змінився на краще.

Баери зустріли пана Хайда дружньо, задоволені тим, що він згадав про хлопчика. Але поговоривши зі своїм гостем кілька хвилин, пораділи й тому, що познайомилися з ним, – таким цікавим, веселим і простим співрозмовником він виявився.

Обличчя Дена засяяло, коли він побачив свого друга, а той був приємно здивований, помітивши, яка разюча зміна сталася в зовнішності та поведінці хлопчика. Потім друзі сіли в куток і, забувши про різницю в роках та освіті, гаряче заговорили про те, що так цікавило їх обох.