Луиза Олкотт: Маленькі чоловіки

– Якої, сер? – запитав хлопчик, і очі його заблищали.

– Ти повинен будеш всю зиму наповнювати ваш ящик для дров, щоб твоя мати не мала в них потреби. Тільки-но ти перестанеш це робити, твоє навчання скінчиться.

Джемс засміявся від такої дивної пропозиції й погодився, вважаючи, що це буде неважко. Він став ходити в школу, й спочатку все було добре, бо стояла осінь, і в лісі було повно трісок і хмизу. Вранці та ввечері Джемс набирав повний ящик і рубав товстіші гілки для маленької кухонної плити. А оскільки його мати витрачала дрова дуже економно, то роботи в нього було небагато.

Але коли в листопаді почалися морози, справа пішла гірше, бо дрова витрачалися дуже швидко. Мати купила трохи дров на свої важко зароблені гроші. Їх вистачило ненадовго, і Джемс зрозумів, що йому пора подбати про новий запас. Пані Сноу була слабка, страждала на ревматизм і вже не могла працювати так багато, як раніше. І Джемсу довелося відкласти свої книжки й узятися за роботу.

Це було дуже важко для нього, бо він у школі добре вчився і так цікавився своїми уроками, що важко відривався від них, коли мати кликала його обідати або приходив час лягати спати. Однак Джемс знав, що пастор стримає своє слово, тому, хоч і неохоче, але у вільний час заробляв гроші на дрова.

Він брався за будь-яку роботу, виконував найрізноманітніші доручення: стеріг корову сусідки, допомагав старому церковному сторожу прибирати й топити церкву в неділю, тож заробляв достатньо, щоб потроху купувати дрова. Але жити ставало дедалі важче. Дні були короткі, зима стояла страшно холодна, дорогоцінний час летів швидко, тож доводилося кидати свої улюблені книжки для нудної та важкої роботи, якій не було кінця-краю.

Пастор уважно стежив за Джемсом і, бачив, що той добре виконує завдання, тож вирішив допомогти хлопчикові. Він часто зустрічав Джемса в лісі, де рубали дрова, бачив, як той повертався додому, тягнучи санчата й одночасно щось повторюючи. «Хлопчик гідний поваги, – думав пастор. – Цей урок приніс йому користь, а потім я дам йому що-небудь легше».

У різдвяний святвечір величезний віз з дровами під’їхав до маленького будиночка. Робітник скинув їх біля дверей і поклав новеньку пилку та листок паперу, на якому було написано: «Бог допомагає тим, хто сам собі допомагає».

Прокинувшись вранці в перший день Різдва, Джемс, що не мріяв ні про які подарунки, побачив біля ліжка теплі рукавички, які мати виплела йому своїми хворими руками. Він дуже зрадів подарунку, але ще більше ніжним словам матері, коли вона назвала його «добрим сином».

Коли ж Джемс побачив біля вхідних дверей купу соснових і дубових дров та прочитав записку, то здогадався, хто їх прислав і зрозумів намір пастора. Він подякував йому й старанно взявся за роботу. Того дня інші діти гралися й веселилися, а Джемс пиляв дрова. Однак, гадаю, що з усіх міських хлопчиків найщасливішим був саме той, який, надівши нові рукавички, весело наповнював ящик дровами для матері.

– Це чудова розповідь! – вигукнув Ден, який любив прості історії з реального життя значно більше, ніж чарівні казки. – Цей хлопчик мені подобається.

– Я можу колоти для тебе дрова, тітонько Джо, – сказав Демі, дуже задоволений, що знайшов новий спосіб заробляти гроші для своєї матері.

– А тепер розкажіть що-небудь про поганого хлопчика, – попросила Нен. – Мені такі історії більше подобаються.

– Ні, краще про погану, вперту дівчину, – порадив Томмі, все ще ображений на Нен.

Але пані Джо більше не розповіла нічого. Поглянувши на Роба, вона побачила, що малюк міцно спить, стискаючи в пухкенькій руці останнє кукурудзяне зерно. Зі своїм скарбом пані Джо піднялася нагору й поклала його в ліжко.

– Подивимося, хто ще прийде, – сказав Еміль, для більшої спокуси відкривши двері.

Мері-Енн пройшла повз першою, діти покликали дівчину, але її вже попередив Сайлес, і вона тільки засміялася, але в кімнату не увійшла. Раптом в залі почувся гучний голос, який наспівував:

Ох чому, ох чому, у мене на душі такий сум…

– Це дядько Фриц, – зрадів Еміль. – Смійтеся всі й він неодмінно увійде.

Гучний вибух реготу пішов за цими словами, й пан Баер увійшов до кімнати, одразу запитавши:

– Чому це ви так смієтеся, діти?

– Ага! Попався! Попався! – закричали всі й зачинили двері. – Вам не можна буде вийти звідси доти, поки ви не розповісте якусь історію.

– Он воно як! Ну що ж, я й не хочу нікуди йти, тут так весело. Зараз же заплачу вам свою данину.