Луиза Олкотт: Маленькі чоловіки

І пан Баер, сівши зручніше, почав розповідати:

– Багато-багато років тому твій дідусь, Демі, поїхав у велике місто прочитати проповідь, щоб зібрати кошти для притулку бідних сиріт, який задумали відкрити добрі люди. Його промова справила сильне враження на вірян, тож сума винагороди була значною.

Коли пізно ввечері він повертався додому, по дорозі йому трапилося дуже безлюдне місце – наче створене для грабіжників, тільки-но встиг подумати дідусь, як з лісу вийшов чоловік досить підозрілого вигляду й зупинився, ніби чекаючи на подорожнього.

Дідусь занепокоївся, згадавши про гроші, й спочатку хотів повернути назад, але кінь його дуже втомився, до того ж йому не хотілося підозрювати, можливо, зовсім невинну людину.

Тож він прямував далі, а коли під’їхав ближче й побачив, яким блідим, слабким й обірваним був той чоловік, йому стало соромно за свої підозри й, зупинивши коня, він сказав: «Ви, напевно, втомилися. Хочете, я підвезу вас?».

Незнайомець дуже здивувався, й спочатку нічого не відповідав, наче перебуваючи в нерішучості, а потім все-таки сів в екіпаж. Він, мабуть, не мав ані найменшого бажання заводити розмову, але дідусь, як завжди, доброзичливо заговорив про те, який важкий цей рік, скільки доводиться страждати бідним і як їм іноді буває важко.

Дідусів супутник трохи пом’якшав від ласкавого поводження й розповів, що довго хворів і не міг знайти роботу, що в нього багато дітей і годувати їх нічим, і відчай його не відпускає. Дідусеві стало так шкода чоловіка, що він забув свій страх і, запитавши в бідняка ім’я, сказав, що постарається знайти йому роботу в найближчому місті, де в дідуся були друзі.

Він хотів записати його адресу, а для того, щоб дістати папір і олівець, треба було вийняти туго набитий гаманець. Незнайомець не міг відірвати від нього очей. Тоді дідусь, хоч і злякався цього погляду, але сказав якомога спокійніше: «Я везу трохи грошей для бідних сиріт. Дуже хотів би, щоб вони були моїми власними – тоді я з радістю поділився б з вами. Я не багатий, тож знаю, що доводиться виносити бідним. Ось ці п’ять доларів мої, це подарунок від мене для ваших дітей».

Похмуре обличчя нещасної людини просвітліло, він взяв п’ять доларів, не чіпаючи грошей сиріт, а біля міста попросився вийти. Дідусь потиснув йому руку й збирався вже їхати далі, коли цей чоловік сказав: «Я був у відчаї, коли ми зустрілися, тож вже налаштувався на пограбування, але ви були такі добрі до мене, що я не зміг зважитися на це. Нехай Господь благословить вас, сер, за те, що ви утримали мене від злочину».

– Дідусь зустрічався з ним після цього? – запитав Демі.

– Ні, але я впевнений, що цей чоловік знайшов роботу й у нього більше не виникало думок про пограбування.

– Розкажи ще що-небудь, дядько! – вигукнула Дейзі.

– Ти повинен, бо тітка Джо розповіла нам дві історії, – підтримав її Демі.

– Тоді, я, навпаки, нічого не винен і прибережу свої історії до іншого разу. Слухати їх надто багато так само шкідливо, як їсти занадто багато цукерок. Я заплатив вам свій штраф і маю йти.

І пан Баер хутко опинився біля дверей. І хоч ватага перехоплювачів кинулася за ним, йому вдалося прослизнути в кабінет. Хлопчики, схопивши облизня, з шумом повернулися назад.

Ця погоня так їх розвеселила, що їм уже не хотілося сидіти спокійно, й вони завелися в піжмурки. Розповідь пана Баера, очевидно, пом’якшила серце Томмі, бо, піймавши Нен, він шепнув їй: «Мені дуже шкода, що я називав тебе поганою, впертою дівчиною».

Нен не залишилася в боргу. Коли після жмурок почали ховати ґудзик і настала її черга, вона шепнула йому: «Тримай міцніше те, що я тобі дам», і так ласкаво усміхнулася, що Томмі не здивувався, коли в нього в руках замість ґудзика опинилася каблучка, сплетена з кінського волосу.

Нен давно подарувала його Томмі, але сьогодні, посварившись із нею, він його повернув. Томмі нічого не сказав, тільки усміхнувся, глянувши на дівчинку. Але коли всі пішли спати, він запропонував Нен найкращий шматочок від свого яблука. Вона побачила каблучку в нього на пальці, взяла шматочок, і мир був відновлений.

Їм обом було соромно за всі сварки, тож однаково легко вони казали одне одному: «Пробач». Дитяча дружба не переривалася й вони ще довго будували свої повітряні замки у вербовому сховищі.

Це свято в Пламфілді мало власні традиції. Зокрема, вже за кілька днів до нього вся жіноча людність почала пекти пироги й пудинги, відбирати фрукти, наводити чистоту. Дівчатка ходили з поважними, схвильованими обличчями, допомагаючи Ейзі й пані Джо, а хлопчики тинялися біля заповітного місця, вдихали апетитні запахи, поглядали нишком на таємничі приготування й іноді отримували дозвіл спробувати що-небудь смачненьке.