Луиза Олкотт - Маленькі чоловіки

– Дуже добре! – вигукнули хлопчики.

– Він не був багатий? – запитав Джек.

– Ні.

– І він не зробив нічого особливого?

– Нічого.

– Значить, він просто був хороший чоловік?

– Так, саме так, – відповів Франц і, бачачи, що його відповіді, схоже, розчарували Джека, пошкодував, що дядько Джон не зробив нічого такого, чим би можна було похвалитися.

– Просто хороша людина – але ж це не все! – сказав пан Баер, який почув останні слова й зрозумів, яке враження вони справили на хлопчиків.

– Я розповім вам дещо про Джона Брука, – сказав він, присівши на сходинку, – і ви побачите, чому люди поважали його й чому він вважав за краще бути хорошим і добрим, а не багатим і знаменитим. Він виконував свій обов’язок завжди й у всьому, і виконував його так охоче й сумлінно, що був щасливий, попри бідність і роки важкої праці. Він все виносив мужньо й терпляче. Він був хороший син і відмовився від усіх своїх планів, щоб жити з матір’ю, поки був їй потрібен. Він був хороший, вірний друг, він навчив Лорі багато чого, крім латини та грецької мови, – навчив, несвідомо подаючи йому приклад хорошого, чесного життя. Він був вірним службовцем, і його так цінували ті, в кого він працював, що їм буде важко замінити його. Він був прекрасним чоловіком і батьком – ніжним, розумним і турботливим, я й Лорі багато чого навчилися в нього. І тільки тепер, коли виявилося, що він без будь-якої сторонньої допомоги так багато зробив для своєї родини, ми зрозуміли, як гаряче він любив її.

Пан Баер зупинився на хвилину. Освітлені місяцем обличчя хлопчиків здавалися нерухомими. А він, знизивши голос, гаряче вів далі:

– Коли він вже помирав, я сказав йому: «Не турбуйся за Мег і за дітей: я подбаю, щоб вони ні в чому не мали потреби». Він усміхнувся й, потиснувши мені руку, весело відповів: «Це зайве. Я подбав про них». Так і є. Коли ми переглянули його папери, то побачили, що фінансові справи його в порядку, жоден борг не залишився неоплаченим, а для Мег відкладено цілком достатньо для того, щоб вона могла жити самостійно, ні в чому собі не відмовляючи. Тож ми зрозуміли, чому він жив так скромно, відмовляв собі в усьому, крім благодійності, й працював, не шкодуючи сил, через що, може, й помер, не доживши до старості. Для себе він ніколи ні в кого не просив допомоги, але для інших звертався за нею часто. Він терпляче ніс свій тягар і трудився спокійно й мужньо. Ніхто не може дорікнути йому ні в чому, такий добрий і великодушний він був. І тепер, коли він помер, всі говорять про нього з такою любов’ю й повагою, що я пишаюся тим, що був його другом. І я теж хочу залишити своїм дітям такий самий спадок, який він залишив своїм, ніж найбільше багатство. Так, щира, сердечна доброта – найкращий капітал. Він залишається недоторканним, коли зникають слава й гроші, це єдине багатство, яке ми можемо взяти з собою з цього світу. Пам’ятайте це, мої хлопчики. Якщо хочете заслужити повагу, довіру й любов, наслідуйте приклад Джона Брука.

Демі пробув вдома кілька тижнів, а коли повернувся до школи, то, здавалося, вже змирився зі своєю втратою. Але насправді це було не так. Він грався, навчався й працював, як раніше, й тільки деякі помічали, як він змінився. Однак зміни були.

Це знала тітка Джо, яка дбайливо стежила за Демі, від душі жаліючи його й намагаючись посісти в його серці місце Джона. Демі рідко говорив про батька, але тітка Джо часто чула його стримані ридання ночами. А коли вона приходила до нього й намагалася заспокоїти, він зі сльозами говорив: «Я хочу бачити тата! О, як я хочу побачити мого тата!». Вони дуже любили один одного, і смерть батька принесла хлопчикові невимовне горе.

Але час брав своє, й потроху Демі переконав себе, що батько покинув його не назавжди, що він тільки деякий час не побачить його, а потім знову зустрінеться з ним, таким же здоровим і люблячим, як раніше.

Із Демі відбувалася не тільки внутрішня, але й зовнішня зміна. У ці кілька тижнів він, здавалося, виріс, кинув свої колишні дитячі ігри – не тому, що соромився гратися в них, як буває з деякими хлопчиками, а просто тому, що вони перестали його цікавити, натомість стали до вподоби серйозніші заняття.

Він із запалом взявся за ненависну арифметику й так старанно навчався, що дядько Фриц був у захваті, хоч й не міг зрозуміти причини такої старанності поки Демі не сказав йому:

– Коли виросту, я стану бухгалтером, як тато. А тому мені потрібно знати арифметику якнайкраще, щоб вести рахункові книги так само добре, як він.