Луиза Олкотт - Маленькі чоловіки

– Який молодець! – вигукнув Ден, а решта хлопчиків так захопилися розповіддю, що забули про свої яблука й горіхи.

– Чорт мене візьми на цьому місці, якщо мені не стало соромно за самого себе! – прокоментував свої дії Сайлес, розпалившись від однієї згадки про той день. – Я зовсім збожеволів, забув про свою рану, рубав направо й наліво – доти, поки поруч не вибухнула граната й не поклала багатьох з нас.

Що було потім – не знаю. Коли прийшов до тями, битва вже скінчилася. Я лежав біля стіни, а біля мене – бідний Майор, теж поранений. У мене була зламана нога, в плечі засіла куля, а він – бідний Майор! – у нього весь бік був розірваний цією проклятою гранатою!

– Ох, Сайлесе, і що ж ви зробили? – вигукнула Нен, посуваючись ближче й дивлячись на нього з гарячим співчуттям.

– Я підповз до нього й намагався зупинити кров, але мені це не вдалося. Він лежав і стогнав від страшного болю й дивився на мене своїми люблячими очима так, що в мене серце стискалося. Я допоміг йому, як тільки міг, а коли сонце стало пекти дедалі сильніше, він почав важко дихати. Я спробував доповзти до струмка, але не зміг, бо він був досить далеко, а я ледь ворушився від слабості.

Тоді я став обмахувати Майора своєю шапкою. Якийсь поранений ворожий солдат лежав недалеко від мене. У нього були прострелені груди, й він помирав. Я запропонував йому свій носовичок, щоб закрити обличчя від сонця, й він приязно подякував мені.

У такі хвилини люди забувають, що вони вороги, й намагаються допомогти один одному. Коли він побачив, як я непокоюся про Майора й намагаюся полегшити його страждання, то повернув до мене своє вкрите потом, бліде від болю обличчя й сказав: «У моїй пляшці є вода. Візьміть її, мені вона вже не допоможе». А в моїй фляшці було трохи горілки. Я дав йому випити, і йому стало легше, а я так зрадів, наче сам її випив. Дивно, як людині стає приємно, коли вдається кому-небудь допомогти!

Сайлес помовчав трохи, наче йому й зараз було приємно згадати про те, як він і його ворог забули свою ворожнечу й допомагали один одному, як брати.

– Що сталося з Майором! – закричали хлопчики, яким хотілося швидше про це дізнатися.

– Я змочив водою його гарячий, сухий язик, і якщо безсловесна тварина може виказати подяку, то він її виявив. Але вода принесла йому мало користі. Страшна рана мучила його, а я не міг винести його страждань. Те, що я зробив потім, було дуже важко, але я зробив це зі співчуття, і знаю, що він пробачив мені.

– Що ж ви зробили? – запитав Еміль.

– Гм! – сказав Сайлес, і на його грубому обличчі з’явився такий страдницький вираз, що Дейзі підійшла й поклала ручку йому на коліно.

– Я застрелив його.

При цих словах всі слухачі здригнулися. Майор був в їхніх очах героєм, і розповідь про його трагічну смерть справила на них сильне враження.

– Так, я застрелив його, щоб позбавити страждань. Спочатку я поплескав його по шиї й сказав: «Прощавай, друже», а потім поклав його голову зручніше на траву, подивився в останній раз в його люблячі очі й прострелив голову. Він помер одразу, бо я добре прицілився. І коли я побачив, що він лежить нерухомо й більше не стогне від болю, то порадів за нього. Але потім – ні, я не соромлюся цього! – обійняв його за шию і заплакав, як дитина, – і Сайлес, розчулений спогадом про свого вірного коня й риданнями Дейзі, провів рукавом по очах.

З хвилину ніхто не говорив ні слова. Хлопчики прийняли розповідь про загибель Майора так само близько до серця, як Дейзі, хоч і не заплакали.

– Мені хотілося б мати такого коня! – стиха сказав Ден.

– А той поранений теж помер? – тривожно запитала Нен.

– Тоді він був ще живий. Ми лежали з ним цілий день, а вночі кілька чоловіків з наших прийшли шукати поранених. Вони, звичайно, хотіли в першу чергу взяти мене, але я попросив їх віднести спочатку його, бо він страждав більше за мене. У нього вистачило ще сили простягнути мені руку й сказати: «Спасибі, друже!». Це були його останні слова, через годину він помер в похідному лазареті.

– Вам, напевно, було легше від того, що ви були добрі до нього, – сказав Демі, на якого розповідь подіяла дуже сильно.

– Так, мені було приємно думати про це, коли я довго лежав зовсім один, поклавши голову на шию Майора, й дивився, як сходить місяць. Мені хотілося поховати мого бідолашного коня як слід, але це було неможливо. Я відрізав прядку волоса від його гриви, вона й тепер у мене. Хочете на неї поглянути?

– Так, будь ласка, покажіть, – сказала Дейзі, витираючи сльози.