Луиза Олкотт - Маленькі чоловіки

– Чи не запросити нам дівчаток? – запропонував Демі.

– Дейзі добре смажить каштани, – сказав Нет, якому хотілося, щоб прийшла його маленька подруга.

– А Нен – кукурудзу. Отже, потрібно покликати обох, – додав Томмі. – Йдемо за ними!

Він взяв Демі за руку, й вони відправилися за дамами. Дейзі й Нен шили з тіткою білизну для новонародженої дитини пані Карні.

– Будь ласка, мем, дозвольте дівчаткам піти ненадовго з нами, – сказав Томмі, примруживши одне око, щоб натякнути на яблука, клацнувши пальцями для позначення повітряної кукурудзи та скреготнувши зубами, щоб дати уявлення про горіхи.

Дівчата прекрасно зрозуміли цю пантоміму й зняли наперстки раніше, ніж пані Джо встигла вирішити, чи то на Томмі напали конвульсії, то він придумав якусь нову витівку.

Демі поспішив роз’яснити, в чому справа. Дозвіл негайно ж було отримано, й джентльмени повернулися разом із дамами.

Уся компанія грілася біля каміна. Яблука поставили в піч, каштани весело підстрибували на розігрітому деку, кукурудза відчайдушно клацала у своїй дротяній темниці. Ден колов свої найкращі горіхи, всі сміялися й весело перемовлялися, хоч за вікнами стукав дощ і завивав вітер.

– Чому Біллі схожий на цей горіх? – запитав Еміль, жарти в якого іноді були дуже злі.

– Бо він розколотий, – відповіла Нен.

– Ви не повинні сміятися над Біллі: адже він не може відплатити вам тим же, – сказав Ден, з усієї сили вдаривши по горіху. – Це низько!

– А до якого сімейства комах належить Блек? – запитав вічний миротворець Франц, бачачи, що Еміль збентежений, а Ден – похмурий.

– До родини комарів, – відповів Джек.

– Чому Дейзі схожа на бджілку? – запитав Нет.

– Бо вона цариця вулика.

– Ні.

– Ну, тоді говори сам.

– Бо вона готує смачні речі, завжди зайнята й любить квіти, – сказав Нет, а Дейзі почервоніла від задоволення, слухаючи ці похвали.

– А чому Нен схожа на осу? – запитав Томмі, який вже встиг посваритися з Нен, і, не чекаючи відповіді, додав: – Бо вона злючка, дзижчить через всякі дурниці й жалить, як оса!

– А на яку річ з посуду схожий Томмі? – негайно відгукнулася Нен, струснувши головою.

– На перечницю, – відповів Нед.

Завваживши, що розмова знову набуває неприємного спрямування, Франц поспішив змінити тему.

– Зробімо так: той, хто зараз увійде до кімнати, повинен буде розповісти нам якусь історію, – запропонував він.

Всі погодилися. Чекати довго не довелося. Через кілька хвилин почулися важкі кроки, й увійшов Сайлес з оберемком дров. Його зустріли гучними криками, а він зупинився, роззираючись на всі боки, зі здивованою усмішкою на червоному обличчі. Франц пояснив йому, в чому справа.

– Он воно що! Але я не можу розповісти ніякої історії, – сказав Сайлес і, поклавши дрова, попрямував до дверей. Тоді хлопчики схопили його за руки, посадили на стілець і зажадали розповіді, бо інакше не випустять з кімнати. Зрештою добродушний велетень здався.

– Я знаю тільки одну історію, та й то про коня, – пробурчав він, дуже задоволений таким прийманням.

– Розкажіть! Розкажіть її! – закричали хлопчики.

– Ну, добре, – погодився Сайлес, і, відхилившись на стільці, заклав пальці в пройми жилета. – Я служив під час війни в кавалерії, й мені довелося брати участь у багатьох битвах. Мій кінь, Майор, був дуже слухняним, і я любив його, як людину. Він не вирізнявся красою, зате мав лагідну вдачу й витривалість. Під час першого ж бою він мене дечого навчив і подав хороший приклад. Ось про це я вам і розповім.

Не стану описувати, як люди билися між собою і який це жах – у мене й слів таких не знайдеться. Скажу тільки, що сам я так розгубився від усього цього жахіття, що був наче вві сні. Нам звеліли йти в атаку, ми поскакали вперед, туди, де відбувалася різанина. Мене поранили в руку, я впав з сідла й залишився позаду з кількома пораненими й убитими, а всі інші поскакали вперед.

Отямившись, я встав і роззирнувся, шукаючи свого Майора, бо вирішив, що з мене вже досить війни. Майора ніде не було видно, тож я пішки попрямував до табору. Аж раптом почув іржання й, озирнувшись, побачив Майора, який дивився на мене, ніби не розуміючи, чому я йду від нього.

Я свиснув, і він, як завжди, одразу підбіг до мене. Моя ліва рука була в крові й дуже боліла, тому я ледве зміг сісти в сідло, щоб їхати в табір, бо почувався дуже погано й був слабкий, як жінка. Кажуть, це з багатьма буває під час першого бою. Але нічого не зміг вдіяти. Майор виявився хоробрішим за мене, він не хотів йти в табір, натомість задкував і пирхав, наче збожеволівши від шуму битви й запаху пороху. Я намагався наполягти на своєму, але не зміг з ним впоратися, тож довелося поступитися. І що ж зробив цей хоробрий Майор? Він помчав щодуху туди, де билися, і ми з ним потрапили в саму гущу битви.