Луиза Олкотт - Маленькі чоловіки

Іншим разом Демі прийшов до тітки й серйозно запитав її:

– Як може маленький хлопчик заробляти гроші?

– Чому ти питаєш про це, мій любий?

– Тато сказав, щоб я дбав про маму й сестер, і я дуже хочу виконати його волю, але не знаю, як почати.

– Він говорив це не про нинішній час, а про ту пору, коли ти станеш дорослим.

– Але мені хочеться почати негайно, якщо можна. Гадаю, я повинен заробляти гроші, щоб купувати різні речі для дому. Мені десять років, і деякі хлопчики в мої роки вже заробляють.

– Ну добре. Тоді чи не хочеш ти згребти все сухе листя на полуничній грядці? Я заплачу тобі за це долар, – сказала тітка Джо.

– Чи не занадто це дорого? Я можу зробити це за один день. Ти повинна вчиняти справедливо й не платити мені більше, ніж слід. Я не хочу отримувати зайве.

– Я платитиму справедливо, мій маленький Джон, і не дам тобі жодного зайвого пенні, – запевнила хлопчика пані Джо, зачеплена бажанням Демі допомагати родині й таким же сумлінним ставленням до справи, яким вирізнявся його батько. – Але треба працювати в міру, не занадто багато. А коли закінчиш, я придумаю для тебе ще що-небудь.

Коли Демі згріб все листя на полуничній грядці, йому доручили збирати тріску в лісі й звозити в тачці в комору – за це він отримав ще один долар. А потім він допомагав переплітати книжки й, працюючи вечорами під керівництвом Франца, терпляче доводив справу до кінця, не дозволяючи нікому допомагати собі. Він був дуже задоволений, коли йому знову заплатили долар.

– Тепер у мене три долари – по одному для кожного, – сказав він. – Мені хотілося б віднести їх мамі. Тоді вона побачить, що я не забув татові слова.

І Демі відправився до матері, яка взяла зароблені ним гроші як найдорогоцінніший скарб і, звичайно, ні за що б не витратила їх, якби Демі не просив її купити що-небудь «корисне» для себе самої й дівчаток, оскільки, як він вважав, вони потребують його піклування.

Бажання підтримувати сім’ю з роками не пропадало, а тільки зміцнювалося в ньому. Говорячи про батька, він завжди з гордістю вимовляв «мій тато» й часто, наче домагаючись почесного титулу, просив товаришів: «Не називайте мене Демі. Я тепер Джон Брук».

Отже, маленький десятирічний хлопчик вступив у життя, отримавши в спадок від свого розумного й доброго батька найголовніше надбання – чесне ім’я.

Коли настали жовтневі холоди, у великих камінах весело запалали дрова. Від сухих соснових трісок, зібраних Демі, яскраво спалахували вузлуваті дубові поліна, які наколов Ден.

Вечори стали довшими, й усі з задоволенням збиралися біля вогню, щоб погратися, почитати або поговорити про плани на зиму. Але найулюбленішим заняттям були розповіді. Діти, мабуть, розраховували, що в пана й пані Баер ніколи не вичерпається запас всіляких хороших історій. Але, врешті-решт, джерело все-таки виснажилося, й хлопчикам довелося розповідати самим, що далеко не завжди виходило вдало.

Свого часу в них були дуже популярні історії про привидів. Діти гасили лампи, давали згаснути вогню в каміні й, сидячи в темряві, розповідали моторошні нісенітниці. Але згодом це привело до того, що Томмі пройшовся уві сні дахом комори, а маленькі хлопчики стали надто нервовими, тож такі розповіді заборонили й довелося придумувати щось інше, без жахів.

Якось раз увечері, коли молодші вже вляглися в ліжка, а старші хлопчики сиділи в класі біля каміна, намагаючись придумати собі якусь розвагу, Демі знайшов новий спосіб розв’язати цю проблему.

Схопивши кочергу, він почав походжати кімнатою з криками:

– Шикуйсь! Пра-во-р-руч!

А коли хлопчики, сміючись і штовхаючись, вишикувалися, Демі сказав:

– Даю вам дві хвилини, щоб кожен придумав, чим би нам зайнятися!

Франц щось писав, Еміль читав біографію лорда Нельсона, тож вони не приєдналися до цієї веселої компанії, але всі інші взялися завзято думати й до призначеного терміну відповіді були готові.

– Ну, Томе! – й кочерга доторкнулася голови Томмі.

– Жмурки.

– Джек?

– Граймо в карти, ставка – цент.

– Дядько забороняє грати на гроші. Ден!

– Влаштуємо битву між греками й римлянами.

– Надутий Качан!

– Пекти яблука, робити повітряну кукурудзу, смажити каштани й бити горіхи.

– Дуже добре! Прекрасно! – одразу вигукнули кілька хлопчиків.

Пропозицію Качана поставили на голосування й ухвалили більшістю голосів.

Деякі негайно помчали в підвал за яблуками, інші пішли на горище за горіхами й каштанами, а решта – за кукурудзяними зернами.