Луиза Олкотт - Маленькі чоловіки

Ніхто, крім Франца й Еміля, не знав, що трапилося, й коли діти вранці зійшли вниз, то були здивовані й засмучені: без господаря й господині будинок здавався таким покинутим…

Сніданок пройшов нудно, бо не було веселих розмов пані Джо. А коли прийшов час уроків, місце тата Баера залишилося незайнятим. Хлопчики похмуро ходили з кутка в куток, чекаючи звісток і сподіваючись, що батько Демі одужає, бо всі вони дуже любили Джона Брука. Пробила десята година, але ніхто не з’явився їх заспокоїти. Дітям було не до ігор. Вони сиділи мовчазні, серйозні, й час минав страшно повільно. Нарешті Франц встав і рішуче сказав:

– Ось що я вам пропоную, панове. Підемо в клас і займемося уроками, ніби дядько Фриц тут. Йому, я знаю, це сподобається, а в нас час пройде швидше.

– А хто вестиме уроки? – запитав Джек.

– Я. Хоч знаю й не набагато більше за вас, але все-таки найстарший і тому постараюся замінити дядька до його повернення, якщо, звичайно, ви на це погодитеся.

Серйозний тон Франца подіяв на хлопчиків. Хоч його очі й були червоні від сліз. У цю довгу ніч він плакав, думаючи про дядька Джона й у виразі обличчя Франца з’явилося щось нове, мужнє. Здавалося, він уже випробував життєві тривоги й негаразди й намагався стійко їх переносити.

– Я згоден, – сказав Еміль і сів на своє місце, згадавши, що покора старшому офіцеру – перший обов’язок моряка.

Решта наслідували його приклад. Франц зайняв дядькове місце, й протягом години ніхто не порушував порядок. Діти вчили й відповідали свої уроки, а Франц виявився терплячим і поблажливим учителем.

Молодші хлопчики читали, коли в залі почулися кроки і в клас увійшов пан Баер. Всі погляди спрямувалися на нього: діти намагалися вгадати по його обличчю, хороші або погані вісті він привіз. І воно, таке стомлене, бліде й сумне, без слів сказало, що в Демі вже немає батька. А коли Роб підбіг до пана Баера й з докором запитав:

– Чому ти залишив мене вночі, тато? – той не мав сил йому відповісти. Він згадав про іншого батька, який цієї ночі залишив своїх дітей, щоб уже ніколи більше не повернутися до них, і, притиснувши до себе хлопчика, на хвилину приховав обличчя в його кучерявому волоссі.

Еміль опустив голову на стіл, Франц із сумним, блідим обличчям поклав руку на плече дядька, а всі інші хлопчики сиділи так тихо, що було чути легкий шелест опалого листя.

Роб не зрозумів, що сталося, але він не любив бачити свого тата сумним, тому, піднявши його опущену голову, сказав:

– Не плач, тато! Ми всі поводилися добре й займалися уроками без тебе, а Франц був нашим вчителем.

Пан Баер постарався усміхнутися й відповів з такою вдячністю, що хлопчики були глибоко зворушені:

– Спасибі, діти! Ви знайшли найкращий спосіб утішити мене. Я цього не забуду.

– Це Франц придумав, і він був прекрасним учителем, – сказав Нет, і схвальний гул, що пролунав слідом за його словами, дуже потішив юного вчителя.

Пан Баер встав, поклав руку на плече свого небожа й, з любов’ю глянувши на нього, сказав:

– Це мені дуже приємно, і я бачу, що можу покластися на всіх вас. Я потрібен у місті й повинен на кілька годин виїхати. Спочатку хотів було звільнити вас від уроків і відпустити деяких з вас додому, але якщо ви побажаєте залишитися й продовжувати так, як почали, то це мене потішить і я пишатимуся моїми милими хлопчиками.

– Ми залишимося!.. Ми вчитимемося!.. Франц буде з нами! – закричали діти, задоволені наданою їм довірою.

– А мама хіба не повернеться додому? – швидко запитав Роб: будинок без мами був для нього все одно, що світ без сонця.

– Ми вдвох повернемося ввечері. Мама зараз потрібніша тітці Мег, ніж вам, і я знаю, що ви охоче відпустите її.

– Так, я відпущу, але Тедді плаче за мамою, він ударив няню й був дуже поганий, – відповів Роб, сподіваючись, що це змусить маму скоріше повернутися додому.

– А де ж Тедді? – запитав пан Баер.

– Ден заспокоїв його та залишився з ним, – сказав Франц, показавши на вікно: було видно, як Ден катає дитину у візку, а собаки стрибають навколо них.

– Я не піду до Тедді, щоб знову його не засмутити, – сказав пан Баер, збираючись йти. – Скажіть Дену, що я доручаю хлопчика йому. Сподіваюся, що ви, старші, сьогодні самі подбаєте про себе, Франц керуватиме вами, а Сайлес за всім догляне. До побачення, хлопці, до вечора.

– Скажіть же нам що-небудь про дядька Джона, – попросив Еміль, утримуючи пана Баера.

– Він був хворий, але страждав всього кілька годин і помер так само, як жив, – тихо і спокійно. Навіть якось грішно затьмарювати таку світлу кончину занадто сильним і егоїстичним проявом сумних почуттів. Ми приїхали вчасно, щоб попрощатися з ним. Він обіймав Дейзі й Демі, коли заснув на руках тітки Мег. Ну все, досить про це, я більше не можу…