Луиза Олкотт - Маленькі чоловіки

– Якби ти щоранку вставав раненько й збирав горіхи потроху, то тепер ні до чого було б так поспішати. Скільки разів тобі говорилося, Робе, але ти не звертав уваги. Я не можу дозволити тобі ставитися до уроків так само недбало, як ти ставишся до своєї роботи. В цьому році у білок буде горіхів більше, ніж зазвичай, і вони це заслужили, бо добре працювали. Гаразд, я дозволю тобі піти з класу на годину раніше, але це все.

Пан Баер підвів Роба до парти, й той занурився у свої книжки.

Як же прикро було йому сидіти на місці й малювати в уяві картинку, як вітер скидає останні горіхи, а спритні злодюжки бігають туди-сюди та ще іноді зупиняються, щоб з’їсти горіх мало не під самим його носом. І так при цьому крутять хвостом, ніби хочуть сказати: «Ми все заберемо на зло тобі, ледачий Роббі!».

Одне тільки підтримувало бідного хлопчика в ці важкі хвилини: він знав, що Тедді старанно працює. Мужність і наполегливість цього крихти були просто дивовижними. У нього заболіла спина й дуже втомилися ніжки. Але він не звертав уваги ні на вітер, ні на втому. Нарешті його мама не витримала, кинула роботу й примчала на допомогу, захоплюючись своїм маленьким героєм, який так старався допомогти братові.

Коли Робу нарешті дозволили піти з класу, Тедді, зовсім знесилившись, сидів біля кошика, але не покидав поле битви. Тримаючи в одній руці капелюха, він вимахував ним перед білками, які скакали поруч, а в другій тримав яблуко, яке мало підкріпити його сили.

Роб взявся до роботи, й за дві години всі горіхи були зібрані й складені під дахом комори. Але стомленим працівникам рано було радіти, бо здолати білок виявилося не так вже й легко.

Через кілька днів Роб, зайшовши глянути на урожай, з подивом побачив, що горіхів стало набагато менше. Ніхто не міг їх взяти, бо комора замикалася, а мишей і щурів там не було. Маленькі Баери прийшли у відчай і не знали, що робити.

– Я бачив білку на даху комори, – сказав Ден. – Може, вона потягла горіхи.

– Точно, вона! – вигукнув обурений Роб. – Я поставлю на неї пастку!

– Може, якщо ви постежите за нею, то побачите, куди вона складає горіхи, і тоді я їх вам дістану, – запропонував Ден, якому й самому подобалася ця війна малюків з білками.

Роб почав стежити, й прослідкував, як білка зістрибнула з гілки в’яза на дах комори, прослизнула, налякавши голубів, в одне з маленьких віконець і вискочила звідти з горіхами в зубах. З таким вантажем вона вже не могла повернутися колишньою дорогою, тож спустившись з низького даху й, пробігши уздовж стіни, зникла за рогом, а звідти повернулася вже без здобичі.

Роб підбіг до цього місця і в ямці під листям знайшов цілу купу свого викраденого майна.

– Ах ви, бридкі білки! Тепер я перехитрю вас і не залишу вам жодного горіха! – вигукнув Роб.

Він переніс всі горіхи з комори на горище, куди білки вже жодним чином не могли пробратися. Вони зрозуміли, що боротьба закінчена, й. гайнули до своїх схованок, але не могли втриматися, щоб не кидати час від часу шкарлупки на голову Роба. І при цьому бурчали на нього так, ніби не могли пробачити, що він здобув над ними перемогу.

Урожай тата й мами Баер був іншого роду, і його не так легко описати. Вони відчували, що їхня річна робота не пропала даром, і були щасливі, пожинаючи її плоди.

– Прокинься, Демі… Прокинься, мій милий. Ти мені потрібен.

– Я щойно ліг! Чи не можна почекати до ранку? – заспаним голосом промимрив Демі, насилу відкриваючи очі.

– Зараз тільки десята, але твій тато дуже хворий, і ти повинен їхати до нього. О, мій маленький Джон! Мій бідний маленький Джон! – і пані Джо, заридала, опустивши голову на його подушку.

Це одразу розігнало сон Демі й наповнило його серце тривогою. Він зрозумів, що якщо тітка Джо називає його «Джоном» і плаче над ним, значить, сталося щось жахливе. Демі мовчки притулився до неї, а вона, побачивши його засмучене обличчя, постаралася стримати сльози й ніжно поцілувала хлопчика.

– Ми поїдемо попрощатися з ним, мій дорогий, – сказала вона, – часу втрачати не можна. Одягайся швидше й приходь у мою кімнату. Я повинна йти до Дейзі.

– Добре, – відповів Демі й, коли тітка пішла, квапливо одягнувся. Залишивши Томмі, який міцно спав, він йшов по тихому будинку, відчуваючи, що трапилося щось нове й сумне, й це змінить його життя й на деякий час віддалить від товаришів.

Екіпаж, присланий паном Лорі, стояв біля ґанку. Дейзі теж незабаром була готова, й діти разом із дядьком і тіткою поїхали попрощатися з батьком. Всю дорогу в місто брат і сестра мовчки тримали одне одного за руки.