Люси Монтгомери - Енн із Інглсайду

Енн знову прибрала бундючного й гордого виразу.

— Можливо, він шкодує, що ти цього не зробила, — відповіла вона «королівським» тоном, добре знайомим Крістіні з редмондських днів, і сіла в бричку лікаря Фаулера, що мав відвезти їх з Гілбертом на станцію.

— Яка ти жартівниця, — мовила Крістіна, знизавши пишними плечима, і провела їх поглядом так, ніби почула щось надивовижу кумедне.

— Гарно провела вечір? — запитав Гілберт відсторонено, як ніколи, допомагаючи їй сісти у вагон.

— Чудово, — сказала Енн, яка відчувала, що «провела вечір, немов на дибі». [30] Цитата з листа Джейн Велш-Карлайл до чоловіка, Томаса Карлайла, шотландського письменника та історика. Шлюб Карлайлів затьмарювали постійна заклопотаність чоловіка й ревнощі дружини. Листи Джейн Карлайл були видані окремою книжкою в 1899 р.

— Навіщо ти зробила цю зачіску? — так само відсторонено поцікавився Гілберт.

— Це нова мода.

— Тобі не личить. Вона, можливо, годиться для інших кіс, але не для твоїх.

— О, як прикро, що мої коси руді, — холодно мовила Енн.

Гілберт розсудливо облишив дражливу тему. Енн завжди чутливо ставилася до зауважень щодо своїх кіс. Та й він був надто втомлений для розмов. Гілберт похилив голову на спинку сидіння й заплющив очі. Уперше Енн помітила сиві іскорки на його скронях, але не зглянулася на це.

Вони мовчки йшли коротшим шляхом додому від гленської станції. У повітрі ширився аромат глиці й терпкий запах папороті. Місячне сяйво линуло на росянисті поля. Вони проминули старий покинутий дім із вибитими шибками, у яких колись витанцьовували жваві вогники. «Достоту як моє життя», — думала Енн. Тепер усе набуло для неї нового понурого значення. Блідий метелик, що пурхнув побіля них, скидався на привид утраченого кохання. Аж ось вона перечепилася через крокетні ворітця, ледь не заоравши носом у клумбу флоксів. Чому діти ніколи не прибирають іграшок із-під ніг? Завтра вона неодмінно висварить їх.

Гілберт сказав лише: «Гоп-п!» — і підхопив її. Чи був би він так само байдужий, якби то Крістіна зашпорталася, коли вони осягали значення сходу місяця?

Щойно вони увійшли в будинок, Гілберт кинувся до кабінету, а Енн мовчки рушила нагору, до спальні, залитої місячним сяйвом, срібним, холодним і непорушним. Вона підійшла до відчиненого вікна й визирнула надвір. Нині вити мав пес Картера Флегга, і він робив це захоплено й самовіддано. Листя осокорів сріблилося в місячнім сяйві. Усе довкола шепотілося — тихо й зловісно, наче дім більше не був її другом.

Енн почувалася хворою, змерзлою та спустошеною. Золото життя пожухло, наче зів’яле листя. Ніщо більше не мало значення. Усе здавалося далеким і нереальним.

Віддалік гуркотіли хвилі — море приходило на одвічну зустріч із берегом. Тепер, коли Норман Дуглас вирубав ялини на своїй ділянці, Енн могла бачити маленький білий Дім Мрії. Які щасливі були вони там із Гілбертом — коли їм вистачало того, що вони разом, у власному домі, з їхніми мріями, любов’ю та мовчанням! О, то було, мов ніжний світанок — коли Гілберт дивився на неї з усмішкою, що призначалася тільки їй, коли щодня винаходив новий спосіб сказати: «Я кохаю тебе», коли вони ділили й радість, і горе.

А тепер… він утомився від неї. Чоловіки завжди були такі… і завжди будуть. Досі вона вважала Гілберта винятком, але тепер знала правду. І як їй звикнути, як пристосувати життя до цієї правди?

«Звісно, є діти, — тоскно міркувала вона. — Я мушу жити заради них. І ніхто не знатиме… ніхто. Я не дозволю, щоб мене жаліли».

Що це? Хтось мчав нагору, перестрибуючи по три сходинки, як робив Гілберт у Домі Мрії… як він давно вже не робив. То не міг бути Гілберт… але то був він!

Він удерся в кімнату, жбурнув на стіл невеличкий пакунок, схопив Енн за стан і полинув з нею у вальсі, наче веселий школяр, доки спинився, задиханий, посеред озерця, налитого місячним сяйвом.

— Я не помилився, Енн… слава Богу, я не помилився! Пані Герроу одужає — так сказав фахівець!

— Пані Герроу? Гілберте, що ти мелеш?

— Хіба я не казав тобі? Звісно, казав… але ні, то була така болюча тема, що я просто не міг… Усі ці два тижні я до смерті боявся, не міг думати ні про що інше. Пані Герроу з Лобриджа лікувалася в Паркера, він запросив мене для консультації. Я поставив інакший діагноз, ніж він — ми ледь не посварилися. Я певен був… я знав, що маю слушність, казав, що є шанси. Ми відправили її до Монреаля. Паркер запевняв, що живою вона не вернеться… її чоловік присягався мене застрелити, щойно побачить. Вона поїхала, а я місця собі не знаходив — раптом я все ж помилився й дарма її мучив? Але ні, сьогодні надійшов лист — вони підтвердили мій діагноз, прооперували її… вона житиме! О, моя дівчинко, я можу перескочити місяць! Я помолодшав на двадцять років!