Люси Монтгомери - Енн із Інглсайду

Ні, Енн не знала. І звідки знав про це Гілберт? Чому не розповів їй? І невже ж він забув, що у вівторок річниця їхнього власного шлюбу — день, коли вони не приймали жодних запрошень, а їхали, щоб відсвяткувати вдвох? Нехай — вона не буде нагадувати йому. Хай погомонить зі своєю Крістіною, коли хоче. Що то сказала їй якось однокашниця з Редмонду? «Між Гілбертом і Крістіною було дещо більше, ніж ти знаєш, Енн». Тоді Енн лише розсміялася. Клер Геллет любила попліткувати. Але… може, справді щось і було? Енн похолола, згадавши раптом, як невдовзі після весілля знайшла фотокартку Крістіни в чоловіковім записнику. Гілберт лише байдуже стенув плечима й сказав, що вже не сподівався побачити цю стару фотографію. Та чи не був це один із дрібних, незначущих фактів, які свідчать про факти більші й серйозніші? Чи можливо, що Гілберт кохав Крістіну? Чи не була вона, Енн, хіба запасним варіантом, утішливим призом?

«Авжеж я не ревную», — думала Енн, силкуючись засміятися. Усе це було так безглуздо. Хіба не природно, що Гілберт хоче зустрітися з редмондською знайомою? Хіба не природно, що заклопотаний чоловік опісля п’ятнадцяти років шлюбу плутає дні, місяці й пори року? Енн відписала пані Фаулер, що вони приймають запрошення… і наступні три дні провела в розпачливім сподіванні, що котресь із гленських немовлят почне родитися у вівторок о пів на шосту вечора.

Дитя, на яке вона сподівалася, з’явилося надто рано. Гілберта викликали в понеділок о дев’ятій вечора. Енн плакала, доки заснула, а прокинулася о третій. Раніше то було так приємно — лежати й дивитися, як ніч колисає дім у дружніх обіймах… слухати сонне дихання Гілберта… думати про дітей, чиї спальні були зовсім поруч, по інший бік передпокою, і про новий чудовий день, що мав настати… але тепер..! Енн не склепила повік, аж поки досвітнє небо взялося смарагдовим сяйвом і Гілберт нарешті вернувся додому. «Двійнята», — глухо промовив він, падаючи на ліжко, і за мить уже спав. «Двійнята»! Усе, що може сказати вам чоловік на світанку п’ятнадцятої річниці весілля — «двійнята»! Він навіть не згадав, що це річниця!

Гілберт, очевидячки, не згадав про річницю й тоді, коли спустився в їдальню об одинадцятій. Уперше він не сказав ані слова, уперше не мав подарунка для Енн. Прекрасно — тоді й вона нічого не даруватиме. Її подарунок був готовий ще кілька тижнів тому — канцелярський ножик зі срібним руків’ям, із датою на одному боці й ініціалами Гілберта на зворотному. Звісно, Гілберт мав би відкупити його за цент, щоб ніж «не розрізав кохання». Та якщо він забув, вона теж забуде — йому на зло.

Увесь день Гілберт був, наче в тумані. Він ні з ким не розмовляв і нипав бібліотекою, мов сновида. Невже мріє про довгождану зустріч зі своєю Крістіною? Певно, усі ці роки він тужив за нею. Енн знала, як сміховинно звучить це припущення, та хіба ревнощі можуть бути розважливі? Марно було намагатися кликати на допомогу здоровий глузд. Тієї миті він не міг їй зарадити.

Поїзд на Шарлоттаун вирушав о п’ятій годині.

— Можна ми прийдемо подивитишя, як ви вбираєтешь, мамо? — спитала Рілла.

— О, якщо хочете, — мовила Енн, але, схаменувшись, подумки висварила себе. Що це за кислий голос? — Звісно, приходь, маленька, — додала вона із каяттям.

Найбільше в житті Рілла любила дивитися, як мама збирається в гості. Проте навіть найменша донька подумала, що того дня маму не тішили ані плаття, ані позлітки.

Енн замислилася, яку сукню їй слід убрати. Але це вже не мало значення, скрушно казала вона собі. Гілберт не помічав її суконь. Дзеркало відвернулося від неї — у ньому була бліда, втомлена й непотрібна істота. Та все ж Крістіна не побачить її старомодною провінціалкою. («Не хочу, щоб вона жаліла мене!») Може, їй надіти нову сукню з яблучно-зеленого тюлю на підкладці з трояндовими пуп’янками? Чи іншу, кремову, з мереживною пелеринкою? Енн приміряла обидві й постановила вбрати зелену, а потім уклала волосся в занижений помпадур, який дуже їй личив.

— Мамо, яка ви крашива! — захоплено охнула Рілла.

Приказка свідчить, буцім дитина до семи літ каже правду. Та й хіба Ребекка Дью не запевняла, що Енн «порівняно вродлива»? Що ж до Гілберта — колись він робив їй компліменти, та чи звернув увагу на її вигляд хоч раз упродовж останніх кількох місяців? Енн не могла пригадати.

Він проминув її на шляху до свого гардеробу й не сказав ані слова про її нову сукню. Якусь мить Енн стояла ображена; відтак люто скинула сукню й жбурнула її на ліжко. Вона вбере давнє чорне плаття, яке вважали «ловким» у Чотирьох Вітрах, хоч воно й ніколи не подобалося Гілбертові. Що їй надіти на шию? Джемові перли давно облущилися, хай як вона берегла їх, мов заповітний скарб. Іншого намиста чи підвіски вона не мала. Хоча… Ураз Енн витягла маленьку коробочку з рожевим емалевим сердечком, Гілбертовим дарунком із редмондських часів. Вона рідко носила його — рожевий не пасує до рудих кіс — проте нині поїде в ньому. Чи помітить це Гілберт? Усе, вона готова. А він? Чому зволікає? Звісно, він щонайретельніше голиться. Енн різко постукала у двері.