— Гілберте, ти все так само вродливий, — кокетливо проказала Крістіна. Крістіна кокетлива! — Як добре, що ти зовсім не змінився.
(«І говорить вона з тим самим тягучим придихом! Як я завжди ненавиділа цей її оксамитовий голос!»)
— Коли я дивлюся на тебе, — відповів Гілберт, — то забуваю значення слова «час». Де ти вивідала таємницю вічної юності?
Крістіна засміялася.
(«Який у неї металічний сміх!»)
— Ти завжди вмів зробити гарний комплімент. Чи знаєте ви, — Крістіна лукаво глянула на присутніх, — що лікар Блайт був предметом мого захоплення в ті часи, котрі, як він удає, щойно вчора лишилися в минулому? І Енн Ширлі! Ти не так сильно змінилася, як я чула… хоч, мабуть, я не впізнала б тебе, якби випадково зустріла на вулиці. Твоє волосся дещо потемніло, правда? О, хіба не дивовижно — зустрітися знову отак? Я боялася, що твій простріл завадить тобі приїхати.
— Мій простріл!
— Так — хіба в тебе його нема? Я думала, що…
— Мабуть, я щось наплутала, — вибачливо проказала пані Фаулер. — Хтось розповідав мені, що ви лежите із дуже сильним прострілом.
— То пані Паркер із Лобриджа. Я ніколи в житті не мала прострілу, — блякло промимрила Енн.
— О, як тобі пощастило, — відказала Крістіна з ледь чутною зневагою в голосі. — Це страхітлива хвороба. Моя тітка так потерпає від прострілів.
Тон її мовби давав зрозуміти, що вона зараховує Енн до покоління тіток. Енн кволо всміхнулася — вустами, проте не очима. Аби ж то вона могла відповісти, влучно й уїдливо! Енн знала, що, прокинувшись о третій ночі, неодмінно придумає хвацький дотеп, який врятував би її, але зараз утіхи в цім не було.
— Мені казали, у вас семеро дітей, — мовила Крістіна, звертаючись до Енн, проте дивлячись в очі Гілберту.
— Тільки шестеро живі, — озвалася Енн, ледь помітно здригнувшись. Навіть тепер вона не могла говорити про крихітну біленьку Джойс без болю.
— Яка сім’я! — сказала Крістіна.
Чисельна сім’я вмить почала здаватися стидкою й нісенітною абищицею.
— Ти, певне, жодного не маєш, — завважила Енн.
— Бач, я ніколи не любила дітей, — Крістіна знизала гарними плечима, проте голос її звучав дещо різко. — Боюся, немає в мене цього материнського інстинкту. І я ніколи не думала, що єдине призначення жінки — нести дітлахів у наш і без того заюрмлений світ.
Потім вони перейшли до їдальні. Гілберт повів Крістіну, лікар Мюррей повів пані Фаулер, а лікар Фаулер, низенький натоптаний чоловічок, неспроможний підтримувати розмову ні з ким, крім колеги-медика, повів Енн.
У задушливій кімнаті панував таємничо-нудотний дух. Вочевидь, пані Фаулер курила там якісь пахощі. Вечеря була щедра й смачна, проте Енн їла машинально, не відрізняючи страв, і всміхалася, аж доки відчула, що від неї не лишилося нічого, крім усмішки. Вона не зводила очей із Крістіни, яка й собі невпинно всміхалася Гілберту. Крістіна мала дуже гарні зуби — непристойно гарні, мов із реклами зубної пасти. Вона ефектно грала руками під час розмови — і руки в неї були красиві… хоч і завеликі.
Крістіна казала Гілберту щось про життєві цикли. Та чи розуміла вона сама бодай слово з того, що промовляла? Потім вони перейшли до великодніх містерій.
— Ти колись була в Обераммергау? [27] Місто у Верхній Баварії, Німеччина, відоме завдяки великоднім постановкам на тему Страстей Христових, які відбуваються там від 1634 р. і дотепер.
— спитала Крістіна.
Таж вона добре знала, що Енн там не була! Чому навіть звичні, прості запитання лунали глузливо, коли їх ставила Крістіна?
— Хоча ти так пов’язана сім’єю, — вела вона далі. — До речі, знаєш, кого я зустріла місяць тому в Галіфаксі? Ту твою подружку, що вийшла була за потворного пастора… як його звали?
— Джонас Блейк, — відказала Енн. — Філіппа Гордон вийшла за нього. І я ніколи не вважала його потворним.
— Невже? Хоча, звісно, на колір і смак… Ну, словом, я їх зустріла. Бідолашна Філіппа!
В устах Крістіни слово «бідолашна» звучало вельми трагічно.
— Чому бідолашна? — озвалася Енн. — Я певна, вони із Джонасом дуже щасливі.
— Щасливі! Люба, якби ти знала, де вони живуть! В убогім рибальськім селищі, де справжня подія, коли свині вдеруться в чужий сад! Я чула, що цей… Джонас, так? — мав дуже пристойну парафію в Кінгспорті, і покинув її, бо вважав, що його обов’язок — мешкати серед рибалок, яким він потрібен. Не зношу таких фанатиків. «Як можеш ти жити в цій глушині, відрізаній від людей і від світу?» — спитала я, і знаєш, що відказала Філіппа?
Читать дальше