Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Отож цісар вирішив приховати свою нежить і діставати носовичка якомога рідше. Ніхто не повинен дізнатися про його намір завчасно, він хотів з’явитися на маневрах несподівано як для їхніх учасників, так і для всієї місцевості. Франц Йосиф заздалегідь радів із відчаю цивільної влади, яка не вживе достатніх заходів безпеки силами поліції. Він не мав страху. Знав напевне, що година його смерті ще не надійшла. Він усіх перелякав. Його спробували відрадити. Він лишився непохитний. Одного чудового дня він сів у королівський потяг і поїхав на схід.

У селі Ц., розташованому не далі як за десяток миль від російського кордону, в старовинному замку, йому підготували помешкання. Цісар охочіше зупинився б у котрійсь із тих хат, у яких розмістилися офіцери. Уже багато років йому не давали пожити справжнім військовим життям. Один-єдиний раз, під час невдалого італійського походу, він, скажімо, побачив у своїй постелі справжнісіньку живу блоху, але нікому про те не сказав. Бо він був цісар, а цісареві не личить говорити про комах. Це вже тоді було його переконанням.

У його спальні зачинили вікна. Уночі він не міг заснути, а довкола нього спало все, що мало його охороняти; цісар у довгій, просторій нічній сорочці виліз із постелі і тихо-тихесенько, так, щоб нікого не збудити, відчинив обидві половинки високого, вузького вікна. Якусь хвилину він стояв, вдихаючи прохолодний дух осінньої ночі й дивлячись на зорі в темно-синьому небі й на жовтогарячі табірні вогні солдатів. Колись він читав книжку про самого себе, там було таке речення: «Франц Йосиф Перший аж ніяк не романтик». «Вони пишуть про мене, — подумав старий цісар, — що я не романтик. А я люблю табірні вогні». Він хотів би тепер бути простим лейтенантом і молодим. «Можливо, я ніякий не романтик, — думав він, — але я хотів би бути молодим! Якщо не помиляюся, я мав вісімнадцять років, коли посів трон». «Коли я посів трон» — ці слова здалися цісареві дуже сміливими, тієї пори йому було тяжко вважати себе цісарем. Авжеж! Так було написано в тій книжці, яку йому піднесли зі звичною шанобливою присвятою. Безперечно, він був Франц Йосиф Перший! Перед його вікном височіло безмежне склепіння темно-синьої зоряної ночі. Рівна й широка, лежала земля. Йому казали, що ці вікна виходять на північний схід. Отже, він дивився в бік Росії. Проте кордону, звісно, не можна було розгледіти. А цісар Франц Йосиф тієї миті залюбки поглянув би на кордон своєї імперії. Його імперія! Він усміхнувся. Ніч була синя й кругла, і широка, й повна зір. Цісар стояв біля вікна, сухенький і старий, у білій нічній сорочці і сам собі здавався крихітним перед лицем неозорої ночі. Найостанніший з його солдатів, що патрулювали біля наметів, був могутніший за нього! Найпослідущіший з його солдатів! А він був верховний головнокомандувач! Кожний солдат присягав перед Усемогутнім Господом на вірність Францу Йосифові Першому. Він був величністю з ласки Господньої, а він вірив у Всемогутнього Господа. За всипаною золотими зорями синявою неба крився Він, Усемогутній… Незбагненно! То Його зорі сяяли там, на небесах, і то Його небо звелося склепінням над землею, і частину тієї землі, Австро-Угорську монархію, Він наділив Францові Йосифові Першому. А Франц Йосиф був сухенький дідок, він стояв перед відчиненим вікном, боячись, що його кожної миті можуть заскочити тут його охоронці. Сюрчали коники. Той їхній спів, нескінченний, як ніч, будив у душі цісаря таку саму шанобу, як і зорі. Хвилинами цісареві здавалося, що то зорі й співають. Його трохи морозило. Та він боявся зачинити вікно, бо, може, воно не зачиниться так тихо, як відчинилось: у нього тремтіли руки. Він пригадав, що колись давно-давно вже побував на маневрах у цій місцевості. І ця спальня виринула в пам’яті з давно забутих часів. Та він не пам’ятав, чи відтоді спливло вже десять, двадцять, чи ще більше років. Він ніби плив у морі часу — не до певної мети, а просто безладно носився на поверхні, часто відштовхуваний до рифів, які нібито вже знав. Одного чудового дня він десь піде на дно. Він чхнув. А, це нежить! У передпокої ніщо не ворухнулося. Він обережно зачинив вікно й потюпав своїми худорлявими голими ногами назад до постелі. Картину синього, всипаного зірками неба він поніс із собою. Його заплющені очі ще зберігали її. Отож він заснув під склепінням ночі, мовби просто неба.

Прокинувся цісар, як звичайно, коли бував «на бойовищі» (так він називав маневри), рівно о четвертій ранку. Його камердинер уже стояв у кімнаті. А за дверима, він знав, уже чекали ад’ютанти його ляйб-гвардії. Так, треба було починати день. За цілий день йому не пощастить ані годинки побути на самоті. Зате вночі він їх усіх перехитрив і доброї чверть години простояв перед відчиненим вікном. Тепер він думав про цю спритно вкрадену втіху і всміхався. Він усміхнувся камердинерові й ординарцеві, який щойно зайшов і безживно закам’янів, злякавшись усмішки цісаря, підтяжок його величності, які бачив уперше зроду, і трохи — скуйовджених, ледь злиплих докупи бакенбардів, між якими пурхала усмішка, наче тиха, втомлена й старенька пташина, жовтизни цісаревого обличчя й зморшкуватої лисини. Ординарець не знав, що йому слід робити: чи й собі всміхатися вкупі зі старим, чи дожидати мовчки? Нараз цісар почав свистіти. Він випнув губи, крила бакенбардів ледь присунулись одне до одного, і цісар щось засвистів, якусь знайому, хоча трохи спотворену мелодію. Неначе заграла манюсінька сопілка. І цісар сказав: