— Цю пісеньку завжди свистить Гойос. Хотів би я знати, що це.
Та ні камердинер, ні ординарець того не знали, а по якійсь хвилині, за вмиванням, цісар уже забув про своє запитання.
То був тяжкий день. Франц Йосиф проглянув папірець з розписаним година за годиною планом дня. В тій місцевості була тільки православна церква. Спершу в ній відслужить месу римо-католицький священик, а потім правитиме службу Божу православний. Найбільшого напруження коштували цісареві церковні обряди. Йому здавалося, що він мусить так зібратися на силі перед Господом, як перед найвищим начальством. А він, цісар, був уже старий! Господь міг би вже мені багато чого вибачити, думав цісар. Але ж Господь ще старіший за мене, і Його воля, можливо, здається мені так само незбагненною, як моя солдатам мого війська! І взагалі, куди можна зайти, якщо кожен підлеглий критикуватиме свого начальника! Крізь високі склепінчасті вікна цісар бачив, як сходило Боже сонце. Він перехрестився і схилив коліна. З незапам’ятних часів він щоранку бачив, як сходило сонце. Цілий свій вік він майже завжди вставав раніш за сонце, як солдат устає раніше за свого начальника. Цісар бачив усякий схід сонця: вогнистий і веселий — літньої пори, імлистий, пізній і похмурий — зимової.
І хоч він тепер уже не пам’ятав дат, імен і днів тижня, місяців і років, у які на нього впало лихо або щастя, зате тримав у пам’яті ранки, з яких починався кожний важливий день його життя. І він знав, що отой і той ранок був похмурий, а отой — веселий. І кожного ранку він хрестився і схиляв коліна, так, як декотрі дерева щоранку розгортають своє листя проти сонця, — чи в дні, коли налітає буря, ударить сокира або згубний весняний недосвіт, а чи в мирні днини, сповнені тепла й життя.
Цісар підвівся. Прийшов його перукар. Регулярно, щоранку він підставляв перукареві підборіддя, той голив його, підрізував бакенбарди і ретельно їх розчісував. Холодний метал ножиць лоскотав за вухами й побіля ніздрів. Інколи цісар чхав. Сьогодні він сидів перед невеликим овальним дзеркалом і з пожвавленою цікавістю стежив за рухами худорлявих рук перукаря. Після кожної зрізаної волосинки, кожного доторку до цісаря бритвою, гребінцем чи щіткою перукар відскакував назад і нечутно вимовляв тремтячими губами:
— Величносте!
Цісар не чув того вишептаного слова. Він лише бачив, як без угаву ворушилися перукареві губи, не наважувався поставити запитання і врешті подумав, що цей чоловік трохи нервовий.
— Як вас звати? — поцікавився цісар.
Перукар, — він мав звання капрала, хоч служив при війську лише півроку, проте він так бездоганно обслуговував свого полковника, що тішився незмінною начальниковою прихильністю, — одним скоком відлетів до дверей — елегантно, як вимагав його фах, але водночас і по-військовому. То був стрибок, уклін і скам’яніння водночас, і цісар задоволено кивнув головою.
— Ґартенштайн! — вигукнув перукар.
— Чого це ви так скачете? — спитав Франц Йосиф.
Але відповіді не одержав. Капрал навшпиньки підступив до цісаря й квапливо завершив своє діло. Йому хотілося опинитися далеко звідси і бути вже в таборі.
— Стривайте! — сказав цісар. — А, ви капрал! Давно служите?
— Півроку, величносте! — видихнув перукар.
— Так, так, уже капрал. За моїх часів, — сказав цісар, як сказав би, наприклад, ветеран, — це так швидко не робилося. Але з вас цілком бравий солдат. Хочете лишитися при війську?
Перукар Ґартенштайн мав жінку з дитям і добру крамницю в Ольмюці і вже двічі пробував симулювати ревматизм суглобів, аби якнайшвидше звільнитися з армії. Але він не міг сказати цісареві — ні.
— Так, величносте, — сказав він і тієї ж миті усвідомив, що спаскудив ціле своє життя.
— Ну й добре. В такому разі ви — фельдфебель. Тільки не нервуйтеся занадто!
Отак. Одного цісар уже ощасливив. І тішився. Тішився. Він тішився. Він учинив з цим Ґартенштайном добре діло! Тепер можна починати день. Його екіпаж уже чекав. Поволі виїздив він схилом пагорба до православної церкви, що стояла на його вершині. Золотий подвійний хрест на ній виблискував проти вранішнього сонця. Військові оркестри грали гімн. Цісар висів із повозу й зайшов до церкви. Він укляк перед вівтарем і заворушив губами. Та він не молився. Йому не сходив з думки перукар. Усемогутній не міг би явити цісареві такої раптової ласки, як цісар капралові, і це було прикро. Король єрусалимський — то було найвище звання, яким Господь міг обдарувати величність. А Франц Йосиф уже був король єрусалимський. «Шкода!» — подумав цісар. Хтось шепнув йому, що в селі на нього чекають ще і євреї. Якось зовсім він про них забув. Ох, ще й ці євреї! заклопотано подумав цісар. Гаразд! Нехай приходять! Але треба поквапитися. Бо можна спізнитися до початку битви.
Читать дальше