Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Тротта! — скрикнув він. — Тротта врятував життя вашій величності.

Цісар підійшов до столу. У відчинене вікно кабінету линув радісний спів уранішнього шенбрунського птаства. Цісареві здалося, що він знов молодий, і йому вчулася тріскотнява рушниць, і він відчув, що хтось ухопив його за плечі й пірвав додолу. І враз ім’я Тротта стало йому дуже близьке, як назва Сольферіно.

— Так, так, — сказав цісар, махнувши рукою, і написав на берегах Троттової справи: «Сприятливо владнати!».

Потім знов підвівся й підійшов до вікна. Птахи заходилися з радощів, і старий усміхнувся їм, так ніби він їх бачив.

Цісар був старий чоловік. Він був найстаріший цісар у світі. Довкола нього ходила смерть, кружка, кружка і косила, й косила. Уже весь лан було скошено, і тільки цісар, мов забутий срібний колосок, ще стояв і чекав. Його ясні й суворі очі вже багато років безнадійно дивилися в безнадійну далечінь. Його череп був голий, мов пагорб у пустелі. Його бакенбарди були білі, мов двоє крил із снігу. Зморшки на його обличчі нагадували переплутані густі чагарники, в яких гніздилися десятиріччя. Його тіло було худе, спина трохи похила. Удома він ходив дрібненькою старечою ходою. Та тільки-но виходив надвір, силкувався надати своїм стегнам твердості, колінам — пружності, ногам — легкості, а спині — стрункості. Очі свої він сповнював штучною добрістю — справжньою властивістю цісарських очей: здавалося, вони зверталися на кожного, хто дивився на цісаря, й вітали кожного, хто вітав його. Та насправді людські обличчя тільки пропливали й пролітали перед його очима, що дивились просто на ту легку, тонісіньку риску, яка є межею між життям і смертю, на пружок обрію, що його завжди бачать очі старих людей, навіть якщо його заступають будинки, ліси чи гори. Люди думали, що Франц Йосиф знає менше, ніж вони, бо він настільки за них старіший. Та він знав, можливо, більше за багатьох. Він бачив, що сонце в його імперії котиться до заходу, але не казав нічого. Він знав, що помре раніше, ніж воно зайде. Інколи він прикидався простачком і радів, коли йому докладно розтлумачували речі, які він прекрасно знав. Бо з хитрістю, притаманною дітям і старим людям, полюбляв збивати придворних з пантелику. І тішився з марнолюбства, з яким вони йому доводили, що розумніші за нього. Він приховував свій розум за машкарою простацтва. Бо цісареві не личить бути таким розумним, як його радники. Краще нехай його вважають простаком, аніж розумником. Коли він бував на полюванні, то добре знав, що дичину йому просто підставляють під цівку рушниці, і хоч міг уполювати ще щось, проте стріляв лише те, що йому вигнали. Бо ж не личить старому цісареві виявляти, що він розкусив хитрощі і вміє стріляти краще за лісничого. Коли йому правили байку, він прикидався, що вірить їй. Бо не личить цісареві ловити когось на брехні. Коли за його спиною посміювалися, він удавав, ніби не відає про те. Бо цісареві не личить знати, що з нього кепкують, і ці насмішки дурні, поки він не хоче про них знати. Коли в нього підскакувала температура і довкола нього всі тремтіли, а його лікар у вічі йому брехав, що вона в нього не підскочила, цісар казав:

— Ну, тоді ж усе добре! — хоч знав, що це не так.

Бо цісар не карає медика за брехню. Крім того, він знав, що година його смерті ще не надійшла. Він пережив не одну таку ніч, коли його змагала гарячка й лікарі про неї нічого не знали. Бо він не раз бував хворий, і ніхто того не бачив. Подеколи ж він був здоровий, а його вважали хворим, і він удавав, що справді хворий. Де його мали за доброго, він був байдужий. А де вважали, що він холодний, там йому рвалося серце. Він досить довго жив, щоб знати, що казати правду — нерозумно. Він дозволяв людям помилятися, але сам вірив у сталість свого світу менше від тих дотепників, які в його величезній імперії правили про нього анекдоти. Але цісареві не личить мірятися з дотепниками й бувалими в бувальцях. І цісар мовчав.

Хоча він відпочив і лікар був задоволений із його пульсу, його легенів і дихання, та відучора до нього вчепилася нежить. Йому не спало на думку не приховувати її. Йому могли зашкодити відвідати осінні маневри на східному кордоні, а він хотів ще раз, бодай один день, подивитися ті маневри. Через справу того свого рятівника, чиє ім’я знов вилетіло йому з голови, цісар згадав Сольферіно. Він не любив воєн (бо знав, що їх програють), але любив військо, військову гру, уніформу, навчання з рушницями, паради, дефілювання військ і навчання чот. Іноді йому ставало прикро, що шоломи на офіцерах були вищі, ніж на ньому, що вони в лакованих чоботях і штанях з напрасованим рубчиком, а коміри їхніх одностроїв занадто високі. Багато з них були навіть гладенько поголені. Зовсім недавно він побачив на вулиці гладенько поголеного офіцера, і його серце цілий день було в тривозі. Проте коли він ішов до військових людей сам, вони знов починали усвідомлювати, що таке статут, а що — хлоп’яцтво. Декому можна було дати доброї науки й по-простому, по-солдатському. Бо у війську й цісар був солдат. Ах, він любив звуки сурм, хоч завжди прикидався, що його цікавлять лише військові плани. І хоча знав, що сам Господь помазав його на престіл, однак деколи, в годину слабкості, його смутило, що він не фронтовий офіцер, — штабних він недолюблював. Йому згадалося, як після битви при Сольферіно він, мов фельдфебель, горлав на недисципліноване військо і навів у ньому лад. Він був переконаний — тільки кому він міг про те сказати? — що десяток добрих фельдфебелів спроможні зробити більше, ніж два десятки офіцерів генерального штабу. Він жадав маневрів!