Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Перший залп, згідно з інструкцією майора Цоґлауера, єгері дали в повітря. Потім запала велика тиша. На мить стало чутно всі мирні голоси літнього полудня. І крізь куряву, яку зняли солдати і юрма, та легкий дух пороху відчулося добродушне сонячне тепло. Нараз літнє опівдення пронизав голосний лемент якоїсь жінки. Дехто з натовпу, мабуть, подумав, що її поранено, ті люди знов почали кидати в солдатів своїми дивними боєприпасами. Приклад цих кількох войовників наслідували інші, і зрештою — всі. Кілька єгерів із першої шереги вже лежали долі. І лейтенант Тротта, що доволі безпорадно стояв перед солдатами, тримаючи в одній руці шаблю, а другою обмацуючи кобуру револьвера, почув обіч стишений голос Горака:

— Стріляйте! Віддайте, заради Бога, команду стріляти!

За одну-єдину мить у збудженому мозку лейтенанта Тротти промайнули сотні уривчастих думок і образів, одні водночас з іншими; суперечливі голоси в його серці вимагали то явити милосердя, то бути нещадним; казали, що зробив би, ним бувши, його дід; погрожували, що наступної миті він сам помре, і водночас навіювали йому гадку, що його загибель — то єдиний і найбажаніший кінець цієї сутички. Йому здалося, що то хтось інший у ньому підніс його руку, чийсь чужий голос удруге скомандував:

— Вогонь!

Він ще встиг побачити, що цього разу цівки рушниць були націлені на натовп. За мить він уже не бачив нічого. Бо частина юрми, що спершу кинулась була тікати чи, може, вдала, що тікає, раптово скрутнула й забігла в тил єгерям, так що рій лейтенанта Тротти опинився між двома гуртами демонстрантів. Під час другого залпу в спини й потилиці єгерям полетіло каміння й дошки з понабиваними в них цвяхами. Поцілений у голову одним із тих видів зброї, лейтенант Тротта непритомний упав на землю. Кілька ударів різними предметами перепало йому вже зомлілому. Єгері стріляли тепер без команди, куди бачили, навсібіч по своїх напасниках, і зрештою змусили їх утікати. Усе те тривало, може, яких три хвилини. Коли єгері під командуванням унтер-офіцера вишикувались у дві шереги, на курній дорозі лежали поранені солдати й робітники, і минув чималий час, перше ніж приїхали санітарні фургони. Лейтенанта Тротту привезли до невеличкого гарнізонного шпиталю, де констатували тріщини черепної коробки й перелом лівої ключиці; побоювалися запалення мозку. З волі явно безглуздого випадку онук героя Сольферіно дістав поранення в ліву ключицю (а втім, жодна жива людина, за винятком хіба що цісаря, не могла знати, що Тротти завдячували своїм піднесенням пораненій ключиці героя Сольферіно).

Три дні згодом справді почалося запалення мозку. І, певна річ, про це дали б знати окружному начальникові, якби лейтенант ще в день прибуття до шпиталю, опритомнівши, не впросив майора ні в якому разі не повідомляти батькові про те, що сталося. Щоправда, лейтенант тепер знову лежав непритомний, були навіть достатні підстави побоюватись за його життя, проте майор вирішив ще зачекати. Отак сталося, що окружний начальник аж два тижні опісля довідався про бунт на кордоні й про ту непочесну роль, яку відіграв тоді його син. Старий дізнався про це спершу з газет, куди звістка про заворушення потрапила через опозиційних політиків. Бо опозиція була налаштована скласти відповідальність за загиблих, за вдів і сиріт на армію, на єгерський батальйон і особливо на лейтенанта Тротту, що віддав наказ стріляти. І лейтенантові справді загрожувало певного роду слідство, тобто суто формальне розслідування, яке провадила військова прокуратура, аби вгамувати політиків і фактично реабілітувати лейтенанта, а може, навіть знайти підстави для його відзначення. Та окружний начальник аж ніяк не був спокійний. Він навіть двічі телеграфував синові й один раз — майорові Цоґлауеру. Здоров’я лейтенантове тоді вже пішло на поліпшення. Він іще не міг рухатися, проте загроза для життя минулася. Він написав батькові короткого листа зі звітом про те, що сталося. А взагалі, він не дбав про своє здоров’я… Він думав про те, що знову йому на дорозі лягли мертві, і вирішив нарешті розпрощатися з армією. Заклопотаний такими думками, він був не годен бачитися й розмовляти з батьком, дарма що тужив за ним. Він переживав якусь ніби ностальгію за батьком і водночас знав, що батько більше не був вітчизною його душі. Армія не була більше його покликанням. І хоч як жахало його те, через що він опинився у шпиталі, він радів зі своєї недуги, бо ж вона висувала необхідність приймати рішення. Він змирився з невеселим духом карболки, сніжно-білою голизною стін і постелі, болем, перев’язками, суворою й материнською лагідністю санітарок і нудними відвідинами вічно бадьорих товаришів. Він знов перечитав кілька тих книжок, — з часів кадетського корпусу він нічого не читав, — що їх колись батько задавав йому читати на канікулах, і кожний рядок нагадував йому про батька, й про тихі недільні ранки, і про Жака, про капельмейстера Нехвала й марш Радецького.