Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Тієї години пані фон Таусіґ кохала лейтенанта так само жагуче, як десяток років тому лейтенанта Евальда, на тому ж таки перегоні, тієї ж таки години й, може, навіть у тому ж таки купе. Одначе улан на якийсь час зітерся з її пам’яті, як і всі, хто був до нього й після нього. Жага ринула понад спогади і змила всі їхні сліди. Пані фон Таусіґ звалася Валерією, та за місцевим звичаєм її називали скорочено — Валі. Те ім’я, нашіптуване їй в усі години пестощів, кожного разу бриніло цілком по-новому. Тепер її нарік ним цей юнак, вона була дитям, і таким свіжим, як і оте, щойно вимовлене ним ім’я. Проте вона саме тепер зробила сумне зауваження, що, мовляв, «куди старша за нього»; ці слова вона завжди наважувалась вимовляти перед молодими чоловіками, — така собі безтямно смілива обережність. Між іншим, це зауваження завжди викликало нову хвилю пестощів. Усі пестливі слова, якими вона володіла мистецьки і якими обдаровувала вже стількох чоловіків, — вона знову видобула їх із пам’яті. Зараз прозвучить — як добре вона, на жаль, знала цю черговість! — завжди однакове прохання чоловіка не говорити про вік і про час. Вона знала, як мало важили ці прохання, — і вірила їм. Вона чекала. Проте лейтенант Тротта мовчав, такий упертий молодик. Вона злякалася, що те мовчання було присудом, і почала обережно:

— Як ти гадаєш, на скільки років я старша за тебе?

Він розгубився. На такі питання не відповідають, та це його й не обходило. Він відчував швидку зміну прохолоди й палу на її гладенькій шкірі — раптові кліматичні зміни, що належать до чарівних проявів кохання. (В одну-єдину годину скласти всі властивості усіх пір року на одні-однісінькі жіночі плечі! Це фактично касувало закони часу.)

— Адже я могла б бути твоєю матір’ю! — прошепотіла жінка. — Відгадай-но, скільки мені років?

— Не знаю! — сказав бідолаха.

— Сорок один! — мовила пані Валі.

Місяць тому їй минуло сорок два. Та декотрим жінкам сама природа не дає сказати правди, природа, яка дбає про те, щоб вони не старіли. Пані фон Таусіґ була, можливо, надто горда, щоб урвати від свого справжнього віку аж три роки. Але вкрасти в правди якийсь там нещасний рік ще не було ніяким гріхом проти правди.

— Ти брешеш! — нарешті із ввічливості сказав він дуже брутально.

І вона пригорнула його до серця в новому бурхливому пориві вдячності. Білі вогні станцій пролітали повз вікна вагона, освітлюючи купе, осяювали її біле обличчя і ніби наново оголювали її плечі. Лейтенант спочивав у неї на грудях, як дитя. Вона відчувала благодійний, святий, материнський біль. Материнська любов струмувала в її жилах і додавала жінці нової снаги. Їй хотілося зробити добро своєму милому, наче рідній дитині, яку породило її власне лоно, що тепер приймало його.

— Дитя моє, дитя моє! — повторювала вона.

Їй уже не страшно було старості. Так, уперше в житті вона благословляла роки, що відділяли її від лейтенанта. Коли ранок, осяйний ранок раннього літа, зазирнув у вікна вагона, що нестримно мчав уперед, вона безстрашно показала лейтенантові своє ще не підготоване до денного освітлення обличчя. Щоправда, вона трішки врахувала рум’яний схід сонця. Бо вікно, біля якого вона сіла, дивилося на схід.

Для лейтенанта Тротти увесь світ став не той. Тому він вирішив, що аж тепер спізнав справжнє кохання, себто він спізнав здійснення своїх уявлень про кохання. Насправді ж він був лише вдячний, наче нагодована дитина.

— У Відні ми будемо разом, правда?

«Люба дитинко, люба дитинко!» — весь час думала жінка. Вона дивилася на нього, сповнена материнської гордості, мов бачила й власну заслугу в чеснотах, яких він не мав і які вона йому по-материнському приписувала.

Вона підготувала цілу низку невеличких свят. Як на те вони приїхали до Відня саме на свято Тіла Христового. Вона роздобуде двоє місць на трибуні. Вони з ним милуватимуться барвистою процесією, яку вона любила, як і всі австрійські жінки тих часів з усіх станів.

Вона роздобула місця на трибуні. Радісна й урочиста пишнота параду і саму її обдарувала якимсь теплим і молодим відблиском. Ще з юності знала вона, може, незгірше за самого обер-гофмейстера, усі фази, складові частини і всі закони руху святкової процесії на день Тіла Христового, — десь так, як давні завсідники оперних лож знають усі сцени улюблених опер. Її жадоба видовищ від того не слабшала, навпаки — ще зростала від тієї втаємниченості, живилася нею. У душі Карла Йозефа зринули дитинні й героїчні мрії, що переповнювали його колись, удома, на канікулах, на балконі батькової оселі, під звуки маршу Радецького, і робили щасливим. Уся велична сила старої імперії проходила перед його очима. Лейтенант думав про свого діда, героя Сольферіно, і про незламний патріотизм свого батька, окружного начальника, що був наче невеличка, але міцна скеля між високо піднесених гір імперії Габсбурґів. Він думав про власну свою священну мету — померти за цісаря — будь-якої хвилини, на воді, на суходолі чи в повітрі — одне слово, там, де доведеться. Слова присяги, що їх він кілька разів виголошував машинально, ставали живими, одне за одним злітали догори, кожне — мов прапор. Порцеляново-блакитні очі верховного головнокомандувача, схололі на безлічі портретів по безлічі стін імперії, сповнювалися новою, батьківською ласкавістю і дивились, мов саме блакитне небо, на внука героя Сольферіно. Цвіли під сонцем ясно-сині штани піхотинців. Як сама поважність балістичної науки, минали трибуну брунатні, кольору кави, артилеристи. Криваво-червоні фески ясно-синіх босняків палали на сонці, як маленькі смолоскипи радості, запалені ісламом на честь його апостольської величності. У чорних лакованих каретах сиділи кавалери ордена Золотого руна і чорні рум’янощокі муніципальні радники. За ними маяли, немов велична буря, що приборкала свою могуть поблизу цісаря, султани ляйб-гвардійців піхоти. Аж ось понад натовпом людей, понад солдатами, що йшли маршовим кроком, над кіньми, що виступали легким клусом, і повозами, що безгучно котилися вперед, поплив, підготований лунким генерал-маршем, цісарсько-королівський гімн — спів на славу земного, а все ж таки апостольського херувима армії: «Боже, вбережи, Боже, заступи…». Він витав над усіма головами, як небо з мелодії, як балдахін із чорно-золотих музичних тонів. І лейтенантове серце водночас наче й завмерло і закалатало в грудях — така собі медична дивовижа. На тлі повільних звуків гімну злітали догори вітальні кличі «Слава!», мов білі прапорці поміж великих, оздоблених гербами знамен. Ось ходою балетного танцівника виплив білий ліпіцанський кінь, з величною кокетливістю уславлених коней ліпіцанського цісарсько-королівського кінного заводу. За ним з гучним тупотом копит посувався півескадрон драгунів — вишуканий грім параду. Чорно-золоті шоломи блискали на сонці. Залунали гучні поклики фанфар, почулися радісно-застережливі голоси: увага, увага, старий цісар під’їздить!