Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Прощавай! — урочисто сказав він і пішов.

Та надворі його обійняв ласкавий, уже літній, вечір із сотнями тисяч зір і сотнею чудових пахощів. Зрештою, легше було більш ніколи не грати, як ніколи більш не жити. І він дав собі слово честі, що більше ніколи не гратиме. Краще здохне, ніж доторкнеться до карт! Ніколи, довіку! Довіку — то був довгий час, і його довелося скоротити. І капітан сказав собі: до 31 серпня — ніякої гри! А там — побачимо! Отже, слово честі, капітане Ваґнере!

І зі свіжоочищеним сумлінням, пишаючись власною твердістю й радіючи життю, яке він щойно врятував собі, капітан Ваґнер подався до Хойницького. Хойницький стоїть у дверях. Він досить давно знає капітана, щоб з першого погляду помітити: Ваґнер програвся і вже вкотре поклав собі не торкатися до жодної гри. І граф гукає йому назустріч:

— Де ви лишили Тротту?

— Не бачив його!

— Усі?

Капітан понурює голову, втуплюється в передки своїх чобіт і каже:

— Я дав слово честі…

— Чудово! — каже Хойницький. — Воно й пора!

Він вирішує визволити Тротту від дружби з навіженим Ваґнером. Геть вирядити його! — думає Хойницький. Поки що послати хлопця на кілька днів у відпустку, з Валі! І він іде до міста.

— Згода! — каже Тротта без вагання.

Він боїться Відня й подорожі в товаристві жінки. Проте мусить їхати. Тротта відчуває ту цілком особливу тугу, яка неминуче обіймала його перед кожною переміною в житті. Він відчуває, що йому загрожує нова небезпека, найбільша з усіх можливих небезпек у світі, і до того ж саме та, якої він сам прагнув. Він не наважується спитати, хто та жінка. Багато облич незнайомих жінок, їхні блакитні, карі й чорні очі, біляві й чорняві коси, стегна, груди й ноги — усі вони прудко линуть повз нього, усі воднораз, дивовижна, ніжна навала незнайомих жінок. Він відчуває чарівні пахощі тих незнайомок, відчуває прохолодну й тверду ніжність їхніх колін, на його шию вже лягає солодке ярмо оголених жіночих рук, він відчуває на потилиці замок переплетених пальців.

Існує страх перед насолодою, що сам є різновидом насолоди, як інколи страх смерті може виявитися смертельним. Такий страх тепер обійняв лейтенанта Тротту.

Пані фон Таусіґ була вродлива і вже не дуже молода. Донька начальника станції, вдова померлого молодим ротмістра на прізвище Айхберґ, вона кілька років тому вийшла заміж за пана фон Таусіґа, багатого і хворого фабриканта, який недавно отримав дворянство. Він недугував на легку, так звану циклічну, форму психозу. Напади хвороби регулярно повторювалися через кожні півроку. Він відчував їхнє наближення за кілька тижнів перед тим. І виїздив до лікувального закладу на березі Бодензее, у якому зманіжені навіженці з багатих родин за великі гроші мали дбайливий i дорогий догляд, а доглядальники були лагідні, мов повитухи. Перед котримось нападом хвороби, за порадою одного з тих непевних і екстравагантних лікарів, що так само легко рекомендують своїм пацієнтам «душевні емоції», як у давнину родинні лікарі призначали ревінь і рицину, пан фон Таусіґ одружився з удовою свого приятеля Айхберґа. І хоча Таусіґ пережив певні «душевні емоції», а проте напад його хвороби стався швидше, ніж бувало доти, й за перебігом був інтенсивніший. Дружина його під час свого недовгого шлюбу з паном фон Айхберґом здобула багатьох приятелів і по смерті чоловіка відмовила кільком палким претендентам на її руку. Про її подружні зради не говорили — з поваги до неї. Час тоді, як відомо, був суворий. Проте він знав і винятки й навіть любив їх. То була одна з тих нечисленних аристократичних засад, згідно з якими прості бюрґери вважалися людьми нижчого розряду, але той чи інший офіцер, що походив із бюрґерів, міг стати особистим ад’ютантом цісаря; євреї не могли претендувати на вищі відзнаки, але декотрі з них отримували дворянство й ставали приятелями ерцгерцогів; жінки жили за приписами традиційної моралі, проте одна-друга з них могла кохатися не згірше за офіцера-кавалериста. (То були ті засади, що їх нині називають «хибними», бо ми стали аж надто непоступливі, невблаганні, чесні й позбавлені чуття гумору.)

Єдиний з інтимних друзів удови, хто не сватався до неї, був Хойницький. Світ, у якому ще варт було жити, був приречений на загин. Світ, що йшов йому на зміну, не заслуговував на жодного пристойного мешканця. Отож не було сенсу надовго закохуватися, одружуватись і пускати на світ нащадків. Хойницький подивився на вдову своїми скорботними ясно-блакитними, трохи лупатими очима й сказав: