Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Пробач, що я не можу одружитися з тобою.

Цими словами він завершив свій візит співчуття.

І вдова узяла шлюб із навіженим Таусіґом. Вона потребувала грошей, а він був згідливіший від малої дитини. Коли напад хвороби минався, він просив її приїхати. Вона приїздила, дозволяла себе поцілувати і везла його додому.

— До приємного побачення! — казав пан фон Таусіґ професорові, що супроводив його до виходу.

— До побачення невдовзі! — казала дружина. (Вона любила той час, коли чоловік був хворий.) І вони їхали додому.

Десять років тому вона востаннє відвідала Хойницького, тоді ще не одружена з Таусіґом, не менш вродлива, ніж тепер, і на цілий десяток років молодша. Поверталася вона додому й тоді не сама. Її супроводив лейтенант, юний і сумний, як і оцей тепер. Він звався Евальдом і був улан. (Тоді тут стояли улани.) Якби їй довелося повертатися назад без супроводу, це стало б першим справжнім болем у її житті. І було б певним розчаруванням, якби її супроводив, скажімо, обер-лейтенант. Задля вищих чинів вона почувалася ще не досить старою. Ось через десять років — можливо.

Та старість наближалася грізною й нечутною ходою, часом підступно маскуючись. Удова лічила дні, що минали так швидко, і щоранку перелічувала дрібненькі зморшки — тоненькі сіточки, виплетені вночі довкола склеплених сном безневинних очей. Проте серце її лишалося серцем шістнадцятирічного дівчати. Благословенне долею на нев’янучу юність, жило воно в пристареному тілі, мов прекрасна таємниця в замку, що поволі руйнувався. Кожний юнак, що потрапляв в обійми пані фон Таусіґ, був давно жаданим гостем. На жаль, жодного не пускали далі передпокою. Вона ж бо навіть не жила; вона лише чекала! Вона дивилась, як вони один по одному йшли від неї, зі смутними, непотішеними й пойнятими гіркотою очима. Помалу вона звикла бачити, як приходять і йдуть від неї чоловіки, це поріддя дитинних велетнів, ці вайлуваті комашки з мамутів завбільшки, летючі, а проте важкі; ціла армія незграбних дурнів, що силкуються літати на свинцевих крилах; войовники, що гадають собі, ніби вони перемагають, тимчасом як їх зневажаєш, уявляють, ніби володіють, коли над ними смієшся, думають, що впиваються насолодою, коли вони її лише пригубили; ця орда варварів, яких, проте, чекатимеш, допоки в тобі жевріє життя. А може ж, може, з їхньої безладної й темної юрми несподівано вийде той єдиний, легкий і сяйливий принц із благословенними руками? Та він не приходив. На нього чекали, а він не приходив! Підступала старість, а він не приходив! Пані фон Таусіґ ставила молодих чоловіків супроти старості, мов греблю. Зі страху перед власним досвідченим поглядом вона входила в кожну свою так звану пригоду, заплющивши очі. І зачаровувала своїми бажаннями немудрих чоловіків задля власної потреби. На жаль, вони нічого того не помічали. І не мудрішали ані на крихітку.

Вона зробила для себе оцінку лейтенанта Тротти. «На свій вік, він здається застарим, — думала пані фон Таусіґ, — видно, що зазнав неабиякої скорботи, але розуму від того не надбав. Він не вміє кохати жагуче, та, здається, кохає не мимохідь. Він такий нещасний, що його можна хіба що ощасливити».

Наступного ранку Тротта дістав триденну відпустку «у зв’язку з родинними обставинами». О першій дня він попрощався з товаришами у вокзальному ресторані. Під їхні заздрісні й радісні вигуки піднявся з пані фон Таусіґ до купе вагона першого класу, за яке йому, щоправда, довелося доплатити.

Коли настала ніч, йому стало страшно, мов дитині в темряві, і він вийшов з купе — закурити, себто під тим приводом, що йому хочеться курити. Він стояв у коридорі, сповнений безладних марень, дивлячись крізь нічне вікно на летючих зміїв, що миттю поставали з розжарених до білого іскор локомотива й миттю ж гасли, на густу темінь лісів і тихі зорі під склепінням неба. Потім обережно відсунув двері й зайшов до купе.

— Може, нам треба було взяти квитки в спальний вагон? — приголомшила, навіть злякала його запитанням із темряви жінка. — Вам раз у раз хочеться курити! Можете курити й тут!

Отже, вона й досі не спала. Сірник освітив її обличчя. Біле, обрамлене чорними розкошланими косами, воно лежало на темно-червоному оксамиті подушки. Так, може, й справді треба було їхати в спальному вагоні. Кінчик цигарки червонясто жеврів у пітьмі. Вони їхали мостом, колеса стукотіли дужче.

— Мости! — сказала жінка. — Я завжди боюся, що вони проваляться.

«Так, — подумав лейтенант, — добре, якби цей міст провалився!» Він, Карл Йозеф, мав змогу вибирати лише між раптовим лихом і лихом, що підкрадається повільно. Він непорушно сидів навпроти жінки, дивлячись, як ліхтарі мимобіжних станцій на мить освітлювали купе й біле обличчя пані Таусіґ ставало ще біліше. Він не міг видушити з себе й слова. Йому здалося, що він, замість говорити, повинен її поцілувати. Та він усе віддаляв той неодмінний поцілунок. Нехай як проїдемо наступну станцію, казав він собі. Несподівано жінка простягла руку, намацала засув на дверях купе й заклацнула його. І Тротта схилився над її рукою.