Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Чи ви граєте там, у своєму гарнізоні? — зненацька спитала пані Таусіґ.

— Декотрі, — сказав він. — Капітан Ваґнер, наприклад. Він страшенно програє!

— А ти?

— Зовсім не граю! — сказав лейтенант.

Тієї миті він зрозумів, як можна стати дужим. Він обурився проти своєї скромної долі. Він жадав для себе блискучої. Якби він був став урядовцем, то, може, здобув би нагоду з користю застосувати деякі свої духовні чесноти, що їх, безперечно, мав, і зробити кар’єру. А що важив офіцер за мирного часу?! А чого досяг навіть у війну, і навіть учинивши подвиг, його дід, герой Сольферіно?!

— Щоб ти не смів грати! — сказала пані фон Таусіґ. — Ти не схожий на того, кому щастить у картах.

Він образився. Його враз охопила жадоба довести, що йому щастить, щастить у всьому! Він почав укладати таємні плани ще на сьогодні, на тепер, на сю ніч. Його любощі так само стали ніби якимись попередніми любощами, репетицією кохання, яке він віддасть їй завтра, як справжній чоловік, не лише прекрасний, а й дужий. Він думав про час, дивився на годинник і вже обмірковував, як йому піти. Пані Валі сама вирядила його.

— Вже пізно, тобі треба йти!

— Завтра вранці?

— Завтра вранці!

Готельний портьє назвав одну гральну залу неподалік. Лейтенанта зустріли там із діловою ввічливістю. Побачивши кількох офіцерів, вищих званням, він завмер перед ними в належній поставі. Вони недбало кивнули йому головами, безтямно втупивши в нього очі, ніби взагалі не розуміли, що їх трактують як військових: неначе вони вже віддавна не належали до армії, а так собі просто носили уніформу та й годі, а цей зелений новачок взяв і збудив у них дуже далекий спогад про той дуже далекий час, коли вони ще були офіцерами. Вони тепер перебували в іншому, можливо, таємничішому, відтинку свого життя, і лише їхня уніформа та ордени ще нагадували їм про звичне, повсякденне існування, яке завтра, з настанням дня, почнеться для них знов. Лейтенант перелічив свою готівку, вона становила сто п’ятдесят крон. Він поклав, як звичайно робив капітан Ваґнер, п’ятдесят крон до кишені, а решту — в портсигар. Якийсь час він сидів біля однієї з двох рулеток, не роблячи ставки, — карти він знав погано й не наважився сісти за них, — він був цілком спокійний і сам дивувався зі свого спокою. Капітан дивився, як червоні, білі, сині купки фішок зростали, танули, присувалися то до одного, то до іншого. Проте йому не спадало на думку, що він, власне, прийшов сюди задля того, щоб побачити, як усі фішки перемандрують до нього. Нарешті він наважився зробити ставку, так ніби з обов’язку. Він виграв. Поставив половину виграшу і виграв знову. Не дивився ні на масть, ні на числа і ставив байдуже, навмання. Виграв. Поставив увесь виграш. Виграв учетверте. Якийсь майор кивнув йому. Тротта підвівся. Майор:

— Ви тут уперше. Ви виграли тисячу крон. Краще вам тепер піти.

— Слухаюсь, пане майоре! — сказав Тротта й покірно пішов.

Коли він обмінював фішки, то пошкодував, що послухався майора. Він був лихий на себе, що міг підкоритися першому-ліпшому. Чому він дозволив, щоб його вирядили? І чого йому не стає духу вернутися? Він пішов, незадоволений із себе і не радий своєму першому виграшеві.

Було вже пізно й так тихо, що кроки поодиноких перехожих чулися навіть із дальших вулиць. На вузенькій смужці неба, обмежованій з обох боків високими будинками, мирно блимали далекі зорі. Якась темна постать виринула з-за рогу й попростувала назустріч лейтенантові. Перехожий заточувався, він був п’яний. Лейтенант відразу його впізнав. То був маляр Мозер, що робив свій звичний обхід нічного міста, з текою і в капелюсі з обвислими крисами. Він приклав одного пальця до капелюха й почав пропонувати свої роботи:

— Дівчата в усіх поставах!

Карл Йозеф зупинився. Він вирішив, що сама доля послала йому назустріч художника Мозера. Він не знав, що вже впродовж багатьох років професора щоночі о тій самій годині можна було здибати на вулицях міста. Тротта вийняв із кишені заощаджені п’ятдесят крон і подав старому. Лейтенант зробив це, неначе скоряючись чиємусь безмовному наказові. «Жити отак, як він, як він! — подумав лейтенант. — Він цілком щасливий, і він має цілковиту рацію!» Але тієї ж миті злякався тієї думки. Почав шукати підстав — чому саме художник Мозер повинен мати рацію? Не знайшов їх, злякався ще дужче і вмить відчув спрагу — спрагу пияка, що є водночас спрагою душі й тіла. Коли ти раптом починаєш бачити гірш за короткозорого і чути гірше від глухуватого. Треба негайно, тут-таки випити чарчину. Лейтенант обернувся, затримав художника Мозера й сказав: