Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Де б нам випити?

Неподалік була нічна пивничка. Там подавали сливовицю, що, на жаль, була на двадцять п’ять відсотків слабша за «дев’яностоградусну». Лейтенант із художником сіли й заходилися коло випивки. Помалу Тротта зрозумів, що він далеко не господар свого щастя, далеко не прекрасний чоловік, наділений всілякими чеснотами, а навпаки, бідний, нещасний та ще й повний жалю, що так покірно скорився якомусь там майорові, який не дав йому виграти сотню тисяч. Ні! Він не створений для щастя! Пані фон Таусіґ, і той майор з гральної зали, і всі взагалі, всі чисто сміються над ним. Лише цей один, цей маляр Мозер (от уже його спокійно можна назвати другом!) щирий, чесний і вірний. Треба йому признатися! Цей прекрасний чоловік — єдиний і давній батьків приятель. Не треба його соромитися. Він змалював діда! Лейтенант глибоко вдихнув, ніби сподіваючись разом з повітрям увібрати й мужність, і сказав:

— Чи ви знаєте, що ми з вами, власне, давно знайомі?

Маляр Мозер підвів голову, його очі під кошлатими бровами блиснули, і він сказав:

— Ми з вами… давно… знайомі? Особисто? Бо як художника ви мене, звісно, знаєте! Як художника мене знають скрізь. Шкода, шкода, але, мабуть, ви помиляєтеся. Чи, може… — Мозер посмутнішав. — Чи можливо, щоб мене сплутали з кимсь іншим?

— Моє прізвище Тротта! — сказав лейтенант.

Маляр Мозер уп’явся в лейтенанта невидющими, посоловілими очима й простяг руку. Потім вибухнув гучною радістю. За руку він напівпритяг лейтенанта через стіл до себе, сам схилився до нього назустріч, і так, над серединою столу, вони по-братньому міцно поцілувалися.

— І що ж поробляє твій батечко? — спитав професор. — Служить іще? Намісником уже став? Я про нього давненько нічого не чув. Якось був зустрівся з ним тут, у Народному саду, він ще дав мені грошей, тоді він був не сам, із ним був син, такий парубійко… але стривай, це ж ти?

— Авжеж, то був я, — сказав лейтенант. — Минуло вже багато, дуже-дуже багато часу. — Він пригадав острах, який тоді відчув, побачивши липку й червону Мозерову руку в батька на коліні. — Я мушу просити в тебе пробачення, так, пробачення, — сказав лейтенант. — Я тоді повівся з тобою погано, препогано! Препогано з тобою повівся! Прости мені, любий друже!

— Так, погано! — потвердив Мозер. — Я тобі прощаю! Більше про це ні слова! Де ти мешкаєш? Я тебе проведу!

Пивницю зачинили. Пліч-о-пліч, похитуючись, вони рушили безгомінними вулицями.

— Я далі не піду, — пробелькотів художник. — Ось моя адреса. Навідай мене завтра, синку!

І він тицьнув лейтенантові одну зі своїх величезних візитних карток, що їх зазвичай роздавав по кав’ярнях.

День, коли Тротта від’їздив назад до свого гарнізону, був сумний, ще й видався похмурий. Лейтенант ще раз пройшовся вулицями, якими два дні тому проходила процесія. Тоді, думав лейтенант (тоді — думав він), він одну коротку годину пишався собою і своїм фахом. А сьогодні думка про повернення невідчепно йшла за ним, як вартовий за арештантом. Уперше обурився лейтенант Тротта проти військового закону, що панував над його життям. Він був слухняний з раннього дитинства. І він більше не хотів бути слухняним. Щоправда, він зовсім не знав, що означає воля, проте відчув, що вона має різнитися супроти відпустки десь так, як війна різниться супроти маневрів. Це порівняння спало йому на думку тому, що він був солдат (і тому, що війна — то солдатська воля). Йому подумалося, що амуніція, необхідна для волі, — то гроші. А та сума, що він мав у кишені, нагадувала радше холості набої, якими бахкають під час маневрів. Чи мав він узагалі бодай що-небудь? Чи міг він дозволити собі волю? Чи його дід, герой Сольферіно, залишив по собі який статок? Чи він, лейтенант, колись успадкує його по батькові? Ніколи доти такі розмірковування не були йому знайомі! Тепер вони налетіли на нього, мов зграя небачених птахів, угніздилися в його мозкові й невгамовно били крилами. Тепер він чув усі бентежні голоси величезного світу. Відучора він знав, що Хойницький цього року збирається покидати свою батьківщину раніше, ніж завжди, і що цього тижня від’їздить із подругою десь на південь. І Тротта спізнав ревнощі до приятеля, й вони подвійно його присоромили. Він їхав на північно-східний кордон. А ця жінка з приятелем їхали на південь. І той «південь», що до самої оцієї години був просто собі географічним поняттям, заграв усіма чарівними барвами незвіданого раю. Південь лежав у чужій країні! І ти дивись! — виходить, були в світі чужі країни, не підвладні цісареві Францу Йосифові Першому, які мали свої власні армії, з багатьма тисячами лейтенантів у великих і маленьких гарнізонах. У тих чужих країнах ім’я героя Сольферіно нічогісінько не важило. І там також були монархи. Й ті монархи мали власних рятівників свого життя… Такі думки вносили в душу молодика страшенне сум’яття; для лейтенанта монархії вони були так само приголомшливі, як для нашого брата міркування, приміром, про те, що Земля — тільки одне з мільйонів небесних тіл, що на Молочному Шляху є ще сила-силенна сонць, і кожне те сонце має своїх супутників, і що, отже, ти й сам — вельми жалюгідний індивід, щоб не сказати просто й грубо: копичка лайна!