Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Вони думали про тих, кого з ними не було, так наче відсутні вже були мертвими. Усі згадували появу тут доктора Деманта кілька тижнів тому, після довгої відпустки за станом здоров’я. Вони ніби бачили перед собою його нерішучу ходу і його блискучі окуляри. Вони бачили й графа Татенбаха, його присадкувату кругленьку постать на кривих ногах кіннотника, вічно червоний череп з водяво-білим чубом, коротко підрізаним і розділеним на проділ посередині, і світлі, маленькі очиці з червонястими повіками. Чули тихий голос доктора й крикливий — ротмістра. І хоча слова «честь» і «загин», «стріляти» й «битися», «смерть» і «могила» жили в їхніх серцях і мозкові, відколи вони почали думати й почувати, сьогодні їм здавалося незбагненним, що, можливо, вони вже навіки відмежовані від крикливого голосу ротмістра й лагідного докторового. Щоразу, коли лунали тужливі удари великого настінного годинника, усім присутнім здавалося, що то вибило їхню останню годину. Вони не хотіли повірити власним вухам і поглядали на стіну. Жодного сумніву. Час не зупинився. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! — молотом гупало кожному в мозкові.

Вони попідводилися, один по одному, нерішуче й присоромлено; їм здавалося, що, розлучаючись, вони зраджують один одного. Вони розходилися майже нечутно. Їхні остроги не бряжчали, їхні шаблі не стукотіли, підошви глухо стукали по глухій підлозі. Ще не настала й північ, як казино спорожніло. І за чверть години до півночі обер-лейтенант Шлеґель і лейтенант Кіндерман підійшли до казарми, де вони мешкали. З другого поверху, де містилися помешкання офіцерів, єдине освітлене вікно відкидало жовтий прямокутник у квадратовий морок подвір’я. Обидва водночас поглянули вгору.

— Це Тротта! — сказав Кіндерман.

— Це Тротта! — повторив Шлеґель.

— Треба було б зазирнути до нього!

— Йому це не сподобається!

Вони, брязкаючи острогами, пішли коридором, стишили ходу біля дверей лейтенанта Тротти й прислухалися. За дверима ніщо не ворухнулося. Обер-лейтенант Шлеґель узявся за клямку, проте не надавив її. Він прийняв руку, і вони пішли собі. Далі кивнули один одному головою й розійшлися до своїх кімнат.

Лейтенант Тротта справді їх не чув. Уже годин з чотири він силкувався написати докладного листа батькові. Він не просунувся за межі кількох перших рядків. «Любий батьку! — так починався лист. — Я мимоволі й безневинно став причиною трагічної справи честі». Рука його була важка. Мертвим, нікчемним знаряддям зависало над папером тремтяче перо. Цей лист був першим тяжким листом у його житті. Лейтенантові здавалося неможливим дочекатися розв’язку справи і аж тоді написати окружному начальникові. Від часу фатальної сварки між Татенбахом і Демантом він із дня на день відкладав листа до батька. Не надіслати його ще сьогодні було просто неможливо. Ще сьогодні, до дуелі. Що зробив би в такому становищі герой Сольферіно? Карл Йозеф відчував у себе на потилиці владний дідів погляд. Герой Сольферіно диктував своєму хиткому онукові безоглядну рішучість. Треба було писати негайно, не встаючи з місця. Так, може, треба навіть поїхати до батька. Поміж небіжчиком героєм Сольферіно і його нерішучим онуком стояв батько, окружний начальник, хранитель честі, оберігач дідового спадку. Жива й червона, струмувала в жилах окружного начальника кров героя Сольферіно. Не дати вчасно знати про все батькові означало б затаїти щось від діда.

Але щоб написати цього листа, треба було вродитися таким дужим, як дід, бути таким прямодушним і відважним, таким близьким до селян Сиполє, як був герой Сольферіно. А він, лейтенант, був лише онук! Цей лист так страхітливо уривав мирну низку звичних, незмінно однакових щотижневих коротких листів-звітів, що їх завжди надсилали сини батькам у роду Тротт. Кривавий лист. Треба було його написати.

Лейтенант узявся писати далі:

«Я зробив безневинну прогулянку, — щоправда, десь близько півночі, — з дружиною нашого полкового лікаря. Так склалося, що я не міг від цього ухилитися. Товариші бачили нас. Ротмістр Татенбах, який, на жаль, часто буває п’яний, зробив докторові підлий натяк. Завтра о сьомій двадцять ранку вони стріляються. Мені, певне, доведеться викликати на дуель Татенбаха, якщо він, як я сподіваюся, буде живий. Умови поєдинку тяжкі.

Твій відданий син Карл Йозеф Тротта, лейтенант.

P.S. Можливо, мені доведеться залишити цей полк».

Тепер, як здавалося лейтенантові, найтяжче було позаду. Та коли він підвів погляд на сутемряву стелю, то зненацька ніби знов побачив спонукувальне обличчя свого діда. І здалося йому, що поряд героя Сольферіно він угледів образ білобородого шинкаря-єврея, чиїм онуком був полковий лікар доктор Демант. І він відчув, що мертві кличуть живих, і йому примарилося, що це він сам не далі як завтра о сьомій двадцять ранку має вийти на дуель. Вийти на дуель і впасти. Упасти! Впасти і померти!