Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

За тих давноминулих недільних днів, коли Карл Йозеф стояв на балконі батькового дому і військовий оркестр пана Нехвала грав марш Радецького, упасти й померти здавалося дрібницею. Вихованцеві цісарсько-королівського кадетського корпусу смерть була не страшна, тільки ж то була дуже далека смерть! Завтра вранці, о сьомій двадцять, смерть чекала на його друга доктора Деманта. Післязавтра чи за кілька днів — на лейтенанта Карла Йозефа фон Тротту! О жах і морок! Бути причиною її чорної з’яви і врешті стати її офірою! А коли й не судилося впасти її офірою тобі самому, то скільки ще трупів ляже на твоїй дорозі? Мов верстові стовпи на шляхах інших, стоять надгробки на шляху Тротт! Було певною річчю, що він більш ніколи не побачить друга, як після розлуки не побачив Катарини. Ніколи! Це слово розтяглося перед Карлом Йозефом у страшну безберегість і безмежжя — мертве море глухої вічності. Маленький лейтенант стиснув немічні білі кулаки супроти великого чорного закону, що котив на його шлях надгробки, не ставив жодної перепони невблаганності того «ніколи» й не бажав прояснити вічного мороку. Лейтенант стиснув кулак і підступив до вікна, щоб погрозити небесам. Та лише підвів очі. Він побачив холодне мерехтіння зимових зірок. Йому згадалася та ніч, як він востаннє йшов із доктором Демантом від казарми до міста. Востаннє! Він знав це ще тоді.

Зненацька в ньому зринула туга за приятелем і надія, що доктора можна ще порятувати! Було двадцять хвилин на другу. Ще шість годин доктор Демант житиме напевне, довгих шість годин! Той час тепер здавався лейтенантові майже таким великим, як перед тим безмежна вічність. Він кинувся до вішалки, оперезався шаблею, одним махом одягся в шинелю, перебіг коридор, злетів сходами наниз, перемчав нічним чотирикутником подвір’я до брами, повз вартового, вибіг на безлюдну вулицю, за десять хвилин добіг до міста, а ще за хвилину наздогнав єдиного візника з саньми, що справляв свою самотню нічну службу, і поїхав під утішне дзеленчання дзвоника на південний край міста, до вілли доктора Деманта. За парканом спав будиночок з темними вікнами. Тротта натиснув на дзвінок. Ніщо не ворухнулося. Він став гукати доктора Деманта. Ніщо не ворухнулося. Трохи зачекав. Потім звелів візникові поляскати батогом. Ніхто не подав голосу.

Якби він шукав графа Татенбаха, того було б легко знайти. Ніч перед своєю дуеллю він, певне, просидів у Резі, п’ючи за власне здоров’я. Та здогадатися, де перебував доктор Демант, було неможливо. Може, полковий лікар блукав вуличками міста. А може, походжав поміж могилами знайомих, уже шукаючи своєї.

— На цвинтар! — звелів лейтенант наляканому візникові.

Обидва цвинтарі були неподалік. Сани зупинилися перед старим цвинтарним муром із замкненою хвірткою. Тротта встав із саней. Підійшов до хвіртки. Під владою того ж таки божевільного пориву, який пригнав його сюди, він приклав долоні руркою до губів і якимось чужим голосом, що виривався з його серця, мов ридання, почав вигукувати серед могил ім’я доктора Деманта, і йому самому видалося, ніби він гукає не живого, а вже мертвого, і він злякався й затремтів, немов один з голих кущів поміж могилами, над якими тепер свистів зимовий вітер, і шабля дрібно забилася об лейтенантів бік.

Візника на передку саней обійняв жах перед цим подорожнім. Він, у простоті своїй, подумав, що цей офіцер або привид, або ж божевільний. Проте він боявся й цьвохнути коня та й утекти. Його зуби цокотіли, серце калатало під товстим кошачим хутром.

— Та сідайте ж бо, пане офіцере! — попросив він.

Лейтенант скорився.

— Назад до міста! — наказав він.

У місті він устав із саней і сумлінно оббігав покручені вулички й невеличкі майданчики. Бляшані мелодії музичного автомата, що забрязкали десь у нічній тиші, стали йому за тимчасову мету пошуку; він заквапився на той музичний скрегіт. Звуки пробивалися крізь тьмяно освітлені двері шинку неподалік закладу пані Резі. Той шинок часто відвідували солдати, офіцерам же вчащати туди було не вільно. Лейтенант підійшов до ясно освітленого вікна й крізь рожеву завісу зазирнув усередину. Він побачив шинквас і за ним сухорлявого шинкаря в сорочці без піджака. За одним столом троє чоловіків, так само в сорочках без піджаків, грали в карти, ще за одним столом сидів якийсь чоловік, сам-один, з олівцем у руках; він схилявся над аркушем паперу, щось писав, потім уривав писання, надпивав із чарки й дивився в просторінь. Раптом він навів свої окуляри на вікно. Карл Йозеф упізнав того чоловіка. То був доктор Демант у цивільному.