Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Усі відчули, що він накликає смерть. Смерть витала над ними, а вони до неї ще не звикли. Вони народилися за мирного часу й стали офіцерами на мирних маневрах і військових навчаннях. Тоді вони ще не знали, що кілька років згодом кожен із них, без винятку, віч-на-віч зустрінеться зі смертю. Ніхто з них тоді не мав ще такого проникливого слуху, щоб розчути обертання великих коліс тих потайних млинів, які вже починали молоти велику війну. Білий зимовий мир панував у невеликому гарнізоні. І враз чорна й червона смерть майнула над ними в сутінках задньої кімнати цукерні.

— Я не можу цього зрозуміти! — сказав один із молодих офіцерів.

Усі інші вже казали щось схоже на це.

— Я ж вам розповідаю вже надцятий раз! — відказав Тайтінгер. — Заїжджа трупа! З неї все почалося. Мені чорт надав піти в оперету, на цього, як же його, за всім цим забув і назву. Як же це вона зветься?

— «Мандрівний лудильник!» — підказав хтось.

— Саме так! Отож усе почалося з «Мандрівного лудильника». Як я, отож, виходжу з театру, то на майдані на снігу стоїть сам як палець Тротта. Я до кінця вистави не досидів, я щоразу йду раніше, панове! До кінця ніколи не витримую, там усе складеться добре, це бачиш, тільки-но почнеться третя дія, кінець знаєш заздалегідь, отож я собі якомога тихіше й виходжу з зали. До того ж цю виставу я вже тричі бачив — ну? Отож стоїть сердега Тротта на снігу сам-самісінький. Я й кажу: «Славненька оперетка!». І принагідно розповідаю йому, як дивно поводився Демант! На мене чи й глянув, покинув свою дружину саму посеред другої дії, пішов і вже більше не повернувся! Міг же він лишити свою дружину на мене, але отак просто піти собі — це майже скандал, і я все це й кажу Тротті. «Так, — каже він, — з Демантом я вже давно не розмовляв».

— Та Тротта з Демантом тижнями не розлучалися! — вигукнув хтось.

— Я, звісно, це знаю, я через те ото й розповів Тротті, як чудно повівся Демант. Але ж глибше в чужі справи я не хочу влазити, а тому лише питаю Тротту, чи не скочить він зі мною до кондитерської на часинку. «Ні, — каже він, — у мене ще рандеву». То я й пішов собі. А якраз того вечора кондитерську зачинили раніше. Доля, панове! Я — до казино, певна річ! Розказую, не чувши лиха, Татенбахові й хто там ще був, про Деманта і що в Тротти рандеву посеред театрального майдану. Коли чую — Татенбах свистить. «Що ж це ти свистиш?» — питаю. — «Та то я так собі, — відповідає. — Пильнуйте, кажу вам, нічого більше, лиш пильнуйте! Тротта з Євою, Тротта з Євою!» — співає він, підробляючись під кафешантанні дзеньки-бреньки, а я не втямлю, про яку це він Єву править, думаю собі, що це та, з раю, себто символічна й узагальнена, панове! Зрозуміли?

Усі зрозуміли й на потвердження згідливо загукали й закивали головами. Вони не лише зрозуміли ротмістрову розповідь — вони вже знали її напам’ять від початку до кінця. А проте ладні були знову й знову слухати подробиці того, що сталося, бо в нерозважних і потаємніших куточках своїх серць сподівалися: ану ж ротмістрова оповідь якось переінакшиться й відкриє бодай найменшу надію на добрий кінець. Тому вони знов і знов розпитували Тайтінґера. Але його розповідь була щоразу однакова. Ані найменша скорботна деталь у ній не змінилася.

— І що ж далі? — питав хтось.

— Решту ви ж уже знаєте! — сказав ротмістр. — Тієї миті, як ми виходимо з казино, — Татенбах, Кіндерман і я, — просто на нас ідуть Тротта з пані Демант. «Увага! — каже Татенбах. — Чи не казав Тротта, що в нього рандеву?». — «Це може бути й випадкова зустріч», — кажу я Татенбахові. І це таки сталося випадково, як я тепер знаю. Пані Демант вийшла з театру сама. Тротта відчув себе зобов’язаним провести її додому. І від рандеву свого мусив відмовитися. Нічого б не скоїлося, якби Демант в антракті передав свою дружину на мої руки! Нічогісінько!

— Нічогісінько! — підтвердили всі.

— Наступного вечора Татенбах з’являється до казино п’яний, як завжди. І тільки-но заходить Демант, цей підводиться й каже: «Салютус, костоправе!» З цього почалося!

— Нікчема! — зауважують двоє водночас.

— Звісно, нікчема, але ж п’яний! Що тут удієш? Я ввічливо кажу: «Привіт, пане полковий лікарю!». А Демант, таким голосом, якого я від нього ніколи не чув, до Татенбаха: «Пане ротмістре, вам відомо, що я полковий лікар?». — «Я ото краще сидів би дома, взявши очі в руки!» — каже Татенбах, не встаючи з крісла. До речі, того дня були його іменини. Казав я вам уже?

— Ні! — гукнули всі.

— Ну то щоб ви знали: були саме його іменини, — повторив Тайтінґер.