Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

І враз він розуміє, що цей полковий лікар уже кілька тижнів друг йому. Друг йому! Вони щодня зустрічалися. Одного разу він із цим полковим лікарем походжав поміж могилами на цвинтарі. «Стільки мерців! — сказав полковий лікар. — А ти хіба не відчуваєш, як живеш померлими?» — «Я живу своїм дідом», — відповів Тротта. Він уявив собі портрет героя Сольферіно, притемнений стелею батьківського дому. Так, щось братерське було в словах полкового лікаря. Із серця доктора Деманта пробивався ясний промінчик братерського почуття. «А мій дід, — сказав полковий лікар, — був старий, високий єврей із срібною бородою!». І Карл Йозеф уявив собі високого єврея зі срібною бородою. Вони були онуки, вони обидва були онуки! Коли полковий лікар сідає на коня, він здається трохи кумедним, меншим, дрібнішим, ніж коли йде пішки, кінь несе його на своїй спині, наче мішечок вівса. Такий самий жалюгідний вершник і з Карла Йозефа. Він добре себе знає. Він бачить себе, як у дзеркалі. На цілий полк є двоє офіцерів, за чиїми спинами шепочуться інші. Доктор Демант і онук героя Сольферіно! Їх двоє таких на цілий полк. Двоє друзів.

— Слово честі, пане лейтенанте? — питає доктор.

Тротта, не відповівши, простягає йому руку. Доктор каже:

— Дякую! — І бере його руку.

Вони разом ідуть вулицею назад, десять кроків, двадцять кроків і не кажуть ані слова.

Несподівано полковий лікар починає:

— Ти не повинен на мене гніватися. Я випив. Сьогодні приїхав мій тесть. Він тебе бачив. Вона мене не кохає. Вона мене не любить. Ти можеш це зрозуміти?.. Ти молодий, — каже полковий лікар за хвилину, ніби хоче сказати, що марна його мова. — Ти молодий!

— Я розумію! — каже Карл Йозеф.

Вони йдуть у ногу, їхні остроги бряжчать, шаблі постукують. Довірливо підморгують їм назустріч жовтаві вогні міста. В обох у них одне бажання: щоб ця дорога не мала кінця. Довго-довго хотілося б їм отак іти пліч-о-пліч. Кожен мав би щось сказати, але обидва мовчать. Якесь слово, слово ж легко вимовити. Його не сказано. «Востаннє, — думає лейтенант, — востаннє ми вдвох ідемо пліч-о-пліч!»

Ось вони вже підходять до міста. Полковий лікар має ще щось сказати, перед тим як вони пірнуть у нього.

— Це не через мою жінку, — каже він. — Те вже не важливо! З тим у мене по всьому. Це через тебе. — Він чекає на відповідь і знає, що її не буде. — Усе гаразд, дякую тобі, — каже він квапливо. — Я зайду ще до казино. Ти теж?

Ні, лейтенант Тротта сьогодні не йде до казино. Він вертається назад.

— На добраніч! — каже він і рушає. Він іде до казарми.

Зима не забарилася. Уранці, коли полк вирушав на муштру, світ був ще повитий мороком. Під копитами коней на вулицях хрущала тоненька крижана кірка. Сива пара пливла з ніздрів коней і з ротів вершників. На піхвах важких шабель і цівках легких карабінів тьмяно зблискував перлистий іній. Мале містечко ніби ще поменшало. Глухі, змерзлі поклики сурм не принаджували на вулиці люду. Лише візники на своїй давній стоянці щоранку підводили бородаті голови. Коли намітало снігу, вони їздили саньми. Дзвоники на посторонках їхніх коней раз у раз дзеленчали стиха, бо тварини померзли і не могли встояти на місці. Дні були схожі між собою, мов сніжинки. Офіцери уланського полку очікували якоїсь надзвичайної події, що порушила б одноманітність їхніх днів. Правда, ніхто не знав, що то має бути за подія. Проте здавалося, що ця зима приховує в своєму брязкучому лоні якусь страшну несподіванку. І одного дня та несподіванка вдарила з нього, як червона блискавка з білого снігу…

Того дня ротмістр Тайтінґер не сидів, як завжди, самотою за великим склом у дверях улюбленої кондитерської. З раннього пообіддя він в оточенні молодших товаришів засідав у цій-от задній кімнатчині. Ще блідішим і худорлявішим, ніж завжди, здавався він сьогодні офіцерам. А втім, вони всі були бліді. Вони налягали на всілякі лікери, проте їхні обличчя не рожевіли. Не їли вони нічого. Лише перед ротмістром, як завше, височіла гора солодощів. Еге ж, сьогодні він ласував чи й не більше, ніж іншими днями. Бо турбота гризла його нутрощі й спустошувала їх, а він мусив підтримувати своє життя. Отож кидаючи худорлявими пальцями шматочки печива один по одному до свого широко роззявленого рота, він уже вп’яте повторював свою розповідь завжди жадібним до новин слухачам.

— Отже, головне, панове, це найсуворіша стриманість супроти цивільного населення. Ніяких розмов! Як я ще служив у дев’ятому драгунському, то там був один такий базіка, із запасу, звісно, нестерпний тягар, до слова сказати, — і треба ж було статися тій історії, як він саме прибув на перепідготовку! Ну й, певна річ, не встигли ми поховати бідолашного барона Зайдля, як уже все місто знало, чого він так раптово помер. Сподіваюся, панове, що цим разом ми забезпечимо дискретний… — Він мав сказати «похорон», урвав, довго думав, не знаходячи потрібного слова, поглядав на стелю, і його голову, як і голови його слухачів, оповивала моторошна тиша. Врешті-решт ротмістр завершив: — …влаштуємо все дискретніш. — Він відітхнув, ковтнув маленьке тістечко і одним духом випив усю воду зі склянки.